Запитай психолога безкоштовно 🙋‍♀️

Майже до 3 місяців донечка часто була в антицарапках, і тепер, коли я дивлюся на її фото та відео того періоду, мене дуже болить, що я не бачу її маленьких ручок.

Особливо мене мучить думка про дошку/колаж із фотографіями по місяцях. Я уявляла, що зроблю таку дошку на рік, але тепер дивлюся на фото за перші місяці й мені здається, що дитина на них виглядатиме ніби «без рук», бо ручки заховані в антицарапках. Від цієї думки мені стає дуже боляче.

Я постійно думаю: навіщо я їх одягала, чому не знімала хоча б для фотографій, чому тоді не подумала, наскільки важливими для мене будуть ці маленькі ручки на фото. Я розумію, що минуле вже неможливо змінити, але саме це й мучить найбільше. Мені здається, що я власноруч зіпсувала частину дуже цінних для себе спогадів.

Я хочу зрозуміти, як із цим працювати саме в терапії. Як навчитися дивитися на ці фотографії без цього болю і самозвинувачення? Як прийняти, що вони вже такі й інших фотографій того віку не буде? І як перестати постійно повертатися до думки, що я мала зробити інакше?

Добрый вечер. Мне грустно одиноко я одна в этом мире с такой проблемой у меня нет друзей нет парня близкие есть но они меня не понимают. И вообще на данный момент я хочу исчезнуть. Мой мир рухнул когда я потеряла работу офлайн. Я врядли когда смогу построить здоровые хорошие приятные отношения. Со мной кто хотел общаться да и кто хотел давно исчез из моей жизни. 8 месяцев я рассталась с парнем. Мы больше не общаемся. Я не знаю что делать если я могла я бы что то исправила в своей жизни только не знаю как вернее знаю но меня это гложит чувство. Помогите мне пожалуйста советом

Добрий вечір. Допоможіть розібратись. Дізнався про зраду дружини тривалістю більше ніж пів року із переписки в телефоні. Був убитий десь тиждень і не міг ні їсти ні спати. Але потім стався секс із дружиною і я відчув дике збудження, раніше такого не відчував. Не можу описати ці відчуття, гнів, огида, біль, відторгнення але якесь неймовірно дике збудження від того, що вона спала з іншим і я переспав із нею. Чим я хворий? Що це таке? Такого я раніше не відчував. Мені в одночас і боляче, я втратив сенс життя і в інший час відчув таке збудження якого ніколи до цього не відчував. Мені страшно за те, що відчуваю і відчуваю себе не нормальним і якимось хворим

Мені 27. Я гей, можливо бі, не знаю, в мене ніколи не було ні хлопця ні дівчини (стосунків). Я не зміг прийняти себе. Моя сім'я гомофобна і дуже не просунута в таких питаннях. Тому все про мене я тримаю під 7 замками. Тут без жодних варіантів. Мене постійно колупають питаннями дівчини, сім'ї, весілля. Я віджартовуюсь, але це все важче. В мене є найкраща подруга, ми часто постимо фотки разом, всі думають вона моя дівчина. Її особисто ніхто не знає з сім'ї та друзів (різні компанії). Всі думають, що вона моя дівчина. І зробив тупу річ - не став це заперечувати, по побачив в цьому можливість удосконалити брехню. Але подруга має стосунки, можливо скоро одружиться і уявляєте яким дурнем я виглядятиму. Я не знаю, що робити. Брехня зайшла далеко. Я почуваюсь свинею і по відношенню до сім'ї і до подруги. Я втомився від цього. Всі друзі зустрічаються, будують стосунки, одружуюються, справа йде до 30 років. Хочеться втікти, від усього і усіх. Я думав над варіантом переїзду в іншу країну, після війни, можливо. Але теж не можу кинути сім'ю. Не знаю, що робити. Можна звісно ламати комедію, будучи одним з тих "вільних вовків" холостяків. Та й це нормально в наш час одружуватися і заводити дітей і після 30 і після 40. Але на мене будуть тиснути, колупати далі. У двоюрідних братів у моєму віці вже по 2 дітей було. Та й бути тим самим вовком серед друзів, які в парах - важко. Ніби ти стоїш серед купи потягів, які від'їжджають.

Я не понимаю, что со мной происходит. Я не хочу ничего. У меня нет увлечений, друзей, и никогда не было. Я всегда был один, по крайней мере внутри. Общение доставляет дискомфорт, и я никого не хочу видеть, хоть мне и одиноко, особенно в чужой стране, куда я уехал две недели назад.

Сейчас я работаю на заводе, почти ничего не ем, и я хочу умереть. Я не могу терпеть это, потому что у меня нет ничего. Я немного рисую, но мне это не приносит радости. Я хочу исчезнуть, уйти в лес и не вернуться. Меня держит только огорчение, которое я принесу родителям, или собственная трусость.

И все говорят: нужно повзрослеть, стать ответственным. Но зачем кому это нужно? Тошнит от всего уже. День за днём какая-то стена становится всё толще передо мной.

Я нигде не учился, все 22 года жил в селе, ещё в школе я боялся куда-то идти да и не знал куда. Хочу плакать. Но не могу

Я не понимаю, что со мной происходит. Я не хочу ничего. У меня нет увлечений, друзей, и никогда не было. Я всегда был один, по крайней мере внутри. Общение доставляет дискомфорт, и я никого не хочу видеть, хоть мне и одиноко, особенно в чужой стране, куда я уехал две недели назад.

Сейчас я работаю на заводе, почти ничего не ем, и я хочу умереть. Я не могу терпеть это, потому что у меня нет ничего. Я немного рисую, но мне это не приносит радости. Я хочу исчезнуть, уйти в лес и не вернуться. Меня держит только огорчение, которое я принесу родителям, или собственная трусость.

И все говорят: нужно повзрослеть, стать ответственным. Но зачем кому это нужно? Тошнит от всего уже. День за днём какая-то стена становится всё толще передо мной.

Сам військовий і трохи проблеми з контролем агресіі та злості,був з дівчиною рік як ми розійшлись через те що підняв руку на неї але сам цього не хотів,відпочивали компанією , випивали і як я захотів щоб ми йшли додому почала возмущатись і спорити,ніколи такого не було щоб я бив дівчину і щось тому подібне але алкоголь до добра ніколи не доводить і вдарив її по лицю але я цього це не памʼятаю,исход такий шо ми розійшлись і я хотів би попросити на вибачення і якось закрити питання,але вже тиждень на звʼязок не виходить ні на дзвінки ні на смс,що робити в такому випадку?

Я розумію і не виправдовую себе те що був випивший і так далі і працюю над собою щоб таке більше ніколи не повторилося але не знаю як правильно зараз зробити,бо з одної сторони я роблю те що вона попросила піти геть і не маячить перед нею,дзвонив тільки на початку а зараз час від часу пробую написати дізнатись як вона і можливо якусь допомогу потрібно і хоча б вибачитись як людина перед людиною але можливостей нема ,буду вдячний за відповідь.

Сьогодні, 3 вересня, приблизно о 19:28, у мене стався серйозний конфлікт із батьками.

Спочатку мама мене кликала, але я її не почув. Я був у будинку й не ігнорував її навмисно. Я не зрозумів, що вона мене кличе і що саме відбувається. Коли вона почала кричати, я злякався. Також я почав переживати, що її крик можуть почути інші люди і що вони можуть погано про мене подумати або відвернутися від мене.

Я хотів заспокоїти ситуацію й тому намагався зробити «шшш», щоб стало тихіше. Після цього я пішов у кімнату, зачинив двері на ключ і залишився сам. Я хотів просто взяти паузу та заспокоїтися, а не покарати когось мовчанням.

Потім я намагався поговорити з батьком що той намагався відкрити двері, і пояснити, що я хотів саме взяти паузу. Я сказав приблизно: «Якщо я відкрию, ти не будеш злим» і пояснив, що хотів спокійно все розповісти.

Батько сказав, що якщо я не відкрию двері, то зламає їх. Я відкрив двері. Після цього він зайшов і почав мене бити по обличчю. Я пам'ятаю приблизно чотири удари, хоча в моменті мені здалося, що їх могло бути чотири–шість.

Я прямо сказав: «Не бий мене». Я просив його не бити мене, але він мене не послухав.

Також батьки говорили, що розіб'ють мій телефон.

Я не хотів завдавати нікому зла. Я не чув маму навмисно і не хотів провокувати конфлікт. Коли ситуація загострилася, я хотів узяти паузу, заспокоїтися та потім усе пояснити.

Зараз я хочу зрозуміти, як правильно пережити цю ситуацію, як реагувати на страх і крик під час конфліктів, як встановлювати безпечні межі та що робити, якщо подібне повториться.

Для мене важливо, щоб психолог допоміг мені розібрати цю ситуацію без звинувачення себе за те, що я не почув маму, і водночас допоміг зрозуміти, як мені діяти безпечніше надалі.

Хто не розумів, ось що відбулося: Мама сказала, що чужий пес роздер курча. Сам я цього не бачив і спочатку не почув, що мама мене кликала.

Тато каже що я хочу поговорити з тобою.

Я намагаюся пояснити йому що я не чув.

Це (я опишу на описі чи де ви зможете побачити тут.)

Мені 20 років, з дівчиною ми разом близько 4 років. Перші 2 роки були разом, останні 2 роки — на відстані. Зараз я чекаю на паспорт, після його отримання одразу хочу купити квиток і приїхати до неї. Тобто наша зустріч уже реально близько.

Проблема в тому, що дівчина дуже втомилася від відстані. Вона вже кілька разів хотіла розійтися, але водночас каже, що любить мене, називає мене ласкаво, пише «я тебе дуже сильно люблю», ми нормально спілкуємося, жартуємо, сміємося, вона ділиться зі мною своїм життям. Сексуальний потяг теж є.

Вона каже, що їй важко не тільки через саме відстань, а й через постійне очікування нашої зустрічі. Вона боїться, що після двох років ми зустрінемося і зрозуміємо, що вже не підходимо одне одному. Іноді вона каже, що якщо розійтися зараз, їй стане легше, тому що не доведеться більше чекати й переживати.

У неї часто стан «я не знаю». В один момент вона каже «я тебе люблю», а в інший — «я втомилася», «нічого не хочу», «хочу все закінчити». Потім через деякий час знову спілкується зі мною як завжди, ніби нічого не сталося.

Ми вже брали паузу, потім вирішили не розходитися й поки спробувати вирішити ситуацію. Я намагаюся на неї не тиснути. Пропонував їй сходити до психолога/терапевта, тому що вона сама каже, що їй дуже важко і вона не знає, чого хоче, але вона не хоче йти.

Мені самому теж зараз важко. Окрім ситуації з дівчиною, вдома батько щодня п'є. Я сказав їй про це не для того, щоб вона мене жаліла, а просто щоб вона знала, що в мене теж зараз непростий період.

Я дуже її люблю і хочу зберегти ці стосунки, але ці постійні гойдалки мене вже сильно вимотують. Я не розумію, як правильно поводитися: підтримувати її, дати більше простору, просто чекати зустрічі чи вже сприймати її слова про розставання як остаточне рішення.

Я розлучилася з чоловіком.

І саме складніше зараз для мене.

Коли я приводжу доньку до нього і її забираю, це бачити втрачений простір, який будувався мною 10 років.

Дитячу кімнату, в яку я вкладалась усі ці роки.

Мебл іграшки, постіль, книжки, подушки, все що в середині.

І все там

Чоловік офіційно не працює, сенсу подавати на аліменти немає.

Ми домовились що будемо ділити витрати 50/50

Я витратила 100% підготовлюючи дитину до школи та зимового періоду.

Мені нема

є де жити, тому я орендую житло на яке йде мої 40% заробітної платні.

Сьогодні приходжу за його частиною, а він узяв і дав не усю суму, коментуючи.

Я колись купував вітаміни дитині а ти не платила, тому тобі дирка від бублика.

Я рахую кожну тисячу, щоб якось нормально існувати і я розраховувала на ці гроші і тут все по-валилося.

Треба вирішувати від чого відмовлятися.

Важко бачити, що людина живе в достатку, там де я вклала 3тю частину свого життя, ще так себе поводить.

Хочеться скрутитися бубликом, сховатися в куточок і плакати в цей момент.

Немає навіть сил з ним сваритися.

Ми ще офіційно не розведені. Хотіли через нотаріальний договір, де все це пропишимо. Та я не хочу кожного місяця клянчити у нього ці гроші і думати, дасть він їх мені чи не дасть.

Що цей нотаріальній договір дає?

Розлучитися і подати на аліменти, це 1700 грн від нього так як він безробітний і ризик що тата моєї доньки забере ТЦК (він чахле і пратівне, довго не проживе в армії)

Що робити?