Запитай психолога безкоштовно 🙋‍♀️

Відчуваю, що занадто багато навалилось... Розлучення, професійне становлення, самотність, депресія, думки про еміграцію, ще й вишенка на торті - забирають останніх друзів з твого міста на війну. Наче й хочеш бути вдома, але вже майже нема з ким. Зараз головна проблема - як не переживати за друзів, які на війні (тил, все нормально). Я можливо занадто катастрофізую, але це вже скоріше емоційне вигорання від війни, підтримка друзів вже не працює

Вітаю!

Моя проблема в стосунках полягає в наступному - я став підозрювати, що моя дівчина (їй 20) ставиться й очікує від мене в стосунках ролі «батька», а не хлопця й майбутнього чоловіка. Ми разом вже майже 3 роки, мабуть підійшли до кризи про яку кажуть «любов живе 3 роки» й я став бачити досить дивну картину. Ми наразі мешкаємо закордоном близько півроку. І тут працюю лише я, вона навчається онлайн. Питання житла, покупок продуктів та кількох інших побутових моментів вирішую лише я. Коли я наважився запитати у неї стосовно її бажання в найближчому майбутньому почати хоча б підпрацьовувати, аби фінансово було трохи легше й була можливість відкладати кошти - вона відповіла щось на кшталт «ти що, хочеш щоб я втомлювалась і завжди була зла?». Річ в тім , що вона й так 75% часу сумна, роздратована й незадоволена чимось. В цілому, вона вважає, що чоловіки й жінки не рівні, в стосунках вони не «рівні партнери», а більш схильна до патріархальної системи. Але я хочу бачити біля себе дівчину, самостійну, яка знає чого хоче від життя, вміє заробляти й влаштовувати своє життя сама хоча б трохи. Підкажіть, чи можна якось виявити те, що я перетворююсь з хлопця в якусь пародію «батька», що мусить вирішувати майже всі її проблеми по життю. Бо ще перед її приїздом до мене закордон вона мені сказала таке «ти мусиш облаштувати для мене всі умови, аби я могла займатись своїми справами точнісінько як вдома». Але, добрий день, я сам тут відносно нещодавно і вже винен забезпечувати її комфорт на 110%. Як на мене, нормально, коли дівчина розуміє, що доведеться десь попрацювати, десь в чомусь себе обмежити трохи й потерпіти, якщо що. Але ні, коли я сказав що вона вже доросла людина , а не дитина, для якої треба облаштувати кімнатку й таке інше - то була дуже сильна сварка((

Я вже дуже сумніваюсь, чи потрібні мені такі стосунки. Дайте пораду, будь ласка, як виявити, що вона насправді думає і кого в мені бачить?

Дякую 🙏🏻

Як перестати нав'язуватись до людей? Як можна прийняти себе, почати нормально харчуватись, спати та не картати себе за кожну помилку?

Здравствуйте!

Когда мне исполнялось 16 лет, в этот день умерла моя сестра на тот момент ей было 28 лет .Это случилось из-за наркотиков её выбора и её мужчины рядом.

Сейчас мне 28 и примерно с 27 лет у меня начались мысли что жизнь конечна, хотя ранее меня вообще это не пугало.

Так же недавно я начала пить КОК что возможно ухудшает мой триггер и страх умереть в принципе, но конечно то что мне 28 тоже пугает ( главное пережить этот год) А потом то всё равно всё закончится , мне этого не хочется, а принять не получается. Даже не страх , а обида что всё закончиться, наверное.

Как перестать жить с постоянными мыслями ? Насколько это нормально или это может перейти в депрессию? Или стоит сначала поменять гормональные контрацептивы?

Добрий день. Хочу поділитися такою проблемою, адже не розумію, що робити. Мій батько кілька років час від часу проявляє агресію, зокрема пасивну, по відношенню до нас із мамою. Він п'є алкоголь, але не входить у запої, ходить на роботу, проте рідко буває повністю тверезим. В його житті траплялись якісь переломні моменти, через які він від усіх закрився. Раніше теж спостерігала за ним якісь нездорові нав'язливі думки, проте останнім часом це загострилося: проявляється у тому, що він підозрює маму у зраді з усіма можливими чоловіками (велику кількість часу ми проводимо з нею разом і ніякої зради немає), він проявляє агресію до моєї собаки. Була ситуація, коли він бив посуд в квартирі. Нещодавно вони з мамою були в магазині і наша сусідка пройшла повз чергу і стала перед ними: він почав агресувати, проклинати її та погрожувати моїй мамі, що якщо вона буде з нею спілкуватися, він щось зробить цій жінці. Нас лякають його нав'язливі думки, в будь-який момент він може зірватися на комусь із нас. Хоча до фізичного насилля він не вдавався, але такі сильні прояви агресії можуть перерости в щось небезпечне. Звісно, він не усвідомлює свою проблему і відмовляєтьсвід якоїсь медичної допомоги

Я маю доньку 6 років. Розлучена. Знаходжуся за кордоном. Приїхала сюди з чоловіком, з яким були відносини 2 роки. Тут він мене покинув . Не пройшло і місяця я дізналася про вагідність. Він дитини не хоче. Мені дуже страшно. Самій. Треба напевно робити аборт. Але я відчуваю що не впевнена що хочу його робити. Я не знаю що робити взагалі. Підтримки немає

Не знаю, як обрати професію і ким хочу стати.

Якщо я оберу професію, яка подобається мені, тоді батьки та інші люди будуть тиснути на мене.

Усе здається складним, нудним і невідомим.

Можливо, я мало що розумію або можу сказати тут.

Я вступив до коледжу, але не знаю, чи мене це влаштовує.

Мама каже: чи влаштовує це? Я кажу так.

У дитинстві мені нав’язували мрію — стати пожежником.

Але в мене немає власної мрії.

Я відчуваю лише пустоту, розгубленість і невідомість.

Не знаю, що робити зі своїм життям.

Мені здається, що в ньому немає сенсу.

Добрий день.

Хотів розповісти про свої пережиті моменти.

У нас у коледжі була генеральна уборка. Я мив парти та перевертали стільці.

Я хотів позамітати, але один хлопець подумав, що я замітаю неправильно, не туди, і забрав віник.

Сьогодні, буквально кілька хвилин тому, він знову не дав мені позамітати та зробити порядок

каже: Олексій, поступись звідси по зараз дістанеш.

Після цього я пішов туди, де нікого не було, і сильно вдарив ногою по парті та тряс стілець.

Я Навіть кричав.

Сильно бив по трубі.

П*с*уда.

І забув пакет після цього моменту.

Генеральну уборку не дав зробити ненавиджу

С**а

Я не люблю коли хтось контролює мене.

Я не знаю, як змінити характер.

Я намагаюся контролювати свій старий характер але в мене не виходить.

Я все одно повторюю один і той самий сценарій у різних ситуаціях.

...

І ще хтось жартує зі мною я не знаю що робити як реагувати

У немає грошей на психотерапевта тому що це дорогого.

В мене інакший характер.

Я не посміхаються бачать що я посміхаюся стають зле.

Школа змінило мене знову.

Мені дуже важко

ААААААААААААААААААА ААААААААААААААААААА ААААААААААААААААААА ААААААААААААААААААА ААААААААААААААААААА

Я ВСЕ!

Я НЕ МОЖУ ПИСАТИ.

Вони інакше відноситься зі мною...

Вони жаліють коли я щось роблю не так

Вони відносяться по інакше і нервують мене.

Я хочу змінити характер для цього потрібно рішення.

Як змінити?

Мене також дуже дратує мамин характер.

Вона ДРАТУЄ завжди.

Мені страшно важко говорити, думати й ставити питання.

У мене ніби немає слів.

Я відчуваю, що нічого не можу зробити.

Я не можу пояснити, що відбувається всередині мене.

Я сам не розумію, що зі мною відбувається.

Та ще я пішов лягати спати пізно 0:40.

Я не знаю як спілкуватися з людьми.

ААААААААААААААААААА ААААААААААААААААААА ААААААААААААААААААА ААААААААААААААААААА ААААААААААААААААААА ААААААААААААААААААА

Ще ця вчителька по догляду за хворими дратує і вона не слухає коли я кажу що мені важко а вона нуль. знецінення.

Я кажу каша у голові, я кажу серйозно без жартів.

І знову бути те саме з фармакологію.

Добрий день. У мене складна ситуація, і я хочу поділитися своїм досвідом, бо вже важко тримати це в собі.

Вчора стався скандал із п’яним батьком. У мене й раніше були сімейні конфлікти, напруга вдома й важкий досвід зі школи.

Я тікав від нього коли він гнався зі мною коли щось пішло не так босий і минуло років ще коли я вибіг із дороги я хотів угрожав подзвонити в поліцію відстав від мене після цього моя мама сварить Я починаю плакати порівнюючи із моїми сусідами що їм все гаразд А в мене ні.

Що сусіда можуть його забрати ТЦК і що через я буду винний.

Я давно закінчив школу, Через це я став дуже тривожним і настороженим до людей, жартів і критики.

Мені сьогодні мама говорила що:

“від чого в тебе страх у 18 років?”,

“ти нічого не вмієш”.

“які конфлікти”

Що вчора говорила: що я не розумію гумору, що я агресивний тому що я не любив п'яні жарти і ЩО МЕНЕ НЕ СЛУХАЛИ.

НАВІТЬ ТАТО НЕ СЛУХАВ І КАЗАВ МАМІ ЩОБ ВОНА ЗАКРИЛА ДВЕРІ КОЛИ ВЖЕ ПІЗНО 22:45. НО НАРЕШТІ ВІН ПІШОВ І Я БАГАТО РАЗІВ Просив ЩОБ ВІН ПІШОВ.

Я їм сказав коли це був вечер: за що мені таке прокляття.

Через це я починаю думати, ніби зі мною щось не так або ніби мене “прокляли”. Мені важко почуватися нормально серед людей, особливо коли мене не слухають або знецінюють мої переживання.

Навіть я боюся розмовляти через страх оцінки і СТРАХ НЕВІДОМОСТІ!

Я більше не хочу розмовляти з батьками тому що вони нічого нічого нічого не знають і що не хочу слухати.

Я не знаю як з ними говорити.

Не знаю як комунікувати з людьми.

Не знаю як реагувати на все

Не знаю як побудувати відносини.

Все це.

Несправедливо Я вже більше не хочу так жити.

Я не хотів нікому шкоди й не хочу конфліктів. Просто після всього пережитого мені дуже важко психологічно.

У когось був такий досвід?

Як справитись із усіма проблемами мого життя?

Кілька років тому в мене було життя, яке зараз у моїй голові виглядає ідеальним. Я жила в США біля океану. У мене було відчуття стабільності. Був чоловік,надійний, працьовитий, без шкідливих звичок, ми разом будували життя. Була робота, стабільність. Але ми могли сваритися, він віддалявся емоційно, мені було важко й самотньо навіть поруч з ним

А потім у якийсь момент я не витримала і пішла, мені довелося покинути Америку одразу після розриву. Я ніби сама зруйнувала все . І тепер я живу з постійним сильним жалем.

Я постійно прокручую в голові одні й ті самі думки: як я могла це зробити, чому я не цінувала, що зі мною було не так, а раптом я втратила найкраще, що в мене могло бути.

Зараз у мене відчуття, що я втратила не тільки стосунки, а й життя, яке могло бути, дім, майбутнє, карʼєру, відчуття безпеки і себе.

Іноді мені настільки важко, що здається, ніби життя закінчилося.

У мене є суїцидальні думки.

Вони були і раніше, ще у стосунках, але тоді колишній партнер їх ігнорував і віддалявся, коли я намагалася про це говорити і засуджував мене.

Після розриву я ще півтора року дуже багато працювала, жила в Польщі, намагалася зібрати своє життя знову.

Зараз я повернулася до батька в Україну, і в мене відчуття, що все остаточно розвалилося. Ніби я все зруйнувала сама.

Я не хочу помирати, але думки про смерть іноді дають єдине полегшення. І я розумію, що мій батько, швидше за все, не переживе мою смерть.

Я зараз лікуюсь у психіатра, працюю з психотерапевтом, намагаюся триматися. Але мені дуже важко, і мені справді потрібна підтримка.

Чи було у когось таке ,сильний жаль після розриву або різких рішень? Чи ставало з часом хоч трохи легше?