Коли мені було 9 років, мій батько пішов воювати в АТО. Приблизно в цей же час мама захворіла на онкологію. Ми з середнім братом залишились один на один з нею і з її психічним станом. Мама вилікувалась, але через декілька років вона знову захворіла, і з кожним роком її психічний стан все погіршувався, вона все частіше зривалася на нас, била мене, плакала і казала те, що я не розумію її, і те, що я беземоційна скотина. Це все тривало десь до 18 років, поки я не поїхала вчитися в інше місто. У цей же час я сама захворіла хронічною хворобою. Мій батько все ще до 23 року воював. І коли я переїхала, мама втретє захворіла на онкологію. Паралельно з цим мій середній брат, який також пішов воювати, отримав сильне поранення в 22 роки. Після цього він пішов на реабілітацію, мій старший брат також в цей час воював. І ось на початку 2025 він загинув у 30 років. через два місяці після нього померла моя мама. З тих пір, якщо чесно, я згадую цю частину життя, як щось, що відбувалося не зі мною. Я ніби не асоціюю це з собою і ніби велика частина мого життя відбувалася десь дуже далеко від моїх думок. Зараз минув рік зі смерті мами та брата, але я навчаюся, намагаюся працювати, проте іноді мені здається все це таким безглуздим і без сенсу, як би я не старалася підвищити собі самооцінку, як би я не старалася радіти своїм маленьким досягненням по типу закритої сесії на відмінно, я все ще після кожного свого досягнення відчуваю лише втому, ніби я приклала до цього занадто багато зусиль, а результат того не вартував, тому що він не приніс мені радості. І нещодавно я зловила себе на думці, що до дев'яти років я себе майже не пам'ятаю, з дев'яти років до вісімнадцяти я себе не асоціюю з собою, а наразі мене нічого не приносить мені радості, у мене враження, ніби я в цьому житті ніколи і не відчувала справжнього щастя. все, що я пам'ятаю з свого життя, це лише безперервна чорна смуга маленькими просвітами якоїсь хилої стабільності.
Як вийти з цього стану і повірити що колись буде краще?
