Спроси психолога бесплатно 🙋‍♀️

Здравствуйте!

Мне кажется, моя жизнь стала абсолютно пустой для меня, у меня нет никакой веры в какое-то хорошее будущее, отсутствие даже самых базовых желаний (я не хочу даже есть, общаться, каких-то других материальных вещей, на деньги мне тоже плевать), у меня сократился практически полностью круг общения, я пробовала идти работать, но моих навыков общения (я мало разговорчива была всегда вне состояний и потом еще появился тревожный дискомфорт в общении с людьми) и активности было недостаточно и меня не брали, я чувствую постоянно вину еще за то, что мне ничего не хочется, что я не такая активная и настроенная на жизнь с как другие люди/мое окружение которое у меня осталось, и я из-за этого ощущаю, что с меня требуют другие люди то, что я не в силах сделать и меня это очень сильно ранит, в 17 лет мне ставили тревожно-депрессивное расстройство, и я проходила лечение около полугода на антидепрессантах, и в 2025 мне было получше, я сама как-то пыталась вылезать, и верилось в что-то хорошее, но в 2024 году, мне попался, возможно, не компетентный психотерапевт, который обвинил меня в моем состоянии, что я начиталась/сама придумала, и «ну ты же красивая девочка, чего тебе страдать».

Я постоянно ощущаю, что я сама виновата, что все со мной это случилось, что я ленивая дура не взяла жизнь в свои руки, так же я постоянно ощущаю, если я возьмусь за что-то, то у меня ничего не получится или болезненно воспринимаю какие-то ошибки свои что это «ну все больше не выйдет, не высовывайся», вроде есть где-то внутри понимание, с логической точки зрения, что это вероятно не так, но чувство угнетения и пустоты сжирает меня

Хочу звернутися саме до психологів за порадою, бо я вже не розумію, як правильно переосмислити те, що сталося.

Після народження донечки зі мною сталася дуже стресова для мене подія, на якій я сильно зациклилася. Я ніби випала з нормального життя на кілька місяців. Дитину я дуже любила, доглядала, була постійно поруч, але через свій стан дуже мало її фотографувала і знімала на відео.

І тепер я не можу собі цього пробачити.

Мені болить саме тому, що я настільки сильно люблю свою донечку. Я так хотіла зберегти її маленькою — кожен період, як вона змінювалася, наші моменти разом. А тепер у мене відчуття, ніби одна подія забрала всю мою увагу й украла в мене частину того часу, який мав бути одним із найщасливіших у моєму житті.

Я вже близько двох місяців приймаю антидепресанти. Стало трохи легше — я вже не провалююся в цей біль настільки глибоко, як раніше. Але сама думка нікуди не зникла. Вона все одно з’їдає мене зсередини, особливо коли я дивлюся на свою дитину, яку так сильно люблю, і думаю, наскільки сильно хотіла б мати більше спогадів про неї зовсім маленьку.

Я розумію головою, що минуле неможливо повернути. Але емоційно не можу цього прийняти. І я не хочу, щоб мене просто переконували, що «фото неважливі», бо для мене вони важливі.

Я хочу навчитися визнавати, що мені справді шкода втрачених кадрів, але перестати сприймати це як втрату частини материнства і карати себе за це щодня.

Психологи, підкажіть, будь ласка: як переосмислюють те, чого вже неможливо змінити? Як перестати дивитися на перші місяці своєї дитини тільки через думку «я втратила цей час» і знову побачити в них те, що насправді було — мою дитину, мою любов до неї і те, що я весь цей час була поруч?

Постійно сумний настрій і відсутність активного бажання щось робити, дуже боюсь плину часу і постійно відчуваю, що не встигаю жити і «насолоджуватись моментом». Ця тривога дійшла до абсурду по типу «я не встигаю насолоджуватись осінню, а я так люблю осінь». Намагаюсь практикувати позитивне мислення, але в наших реаліях це важкувато.

Просто ні про що не думати і жити життя звучить добре, але на практиці це не легко чомусь

Я два роки одружена. Основна проблема наших стосунків у тому, що я майже ніколи не відчувала захисту чоловіка.

Мене ображали його родичі, знайомі й навіть сторонні люди, негативно обговорювали мене, але чоловік здебільшого казав: «Не звертай уваги». Через це я постійно почувалася самотньою у шлюбі й змушеною захищати себе сама.

Особливо важкою була ситуація з його колишньою дружиною. Коли я тільки приїхала до чоловіка жити. Колишня телефонувала його родичам, знайомим і сусідам, говорила про мене негативно, писала постійно чоловікові, яка я нібито негарна, не підходжу йому тощо. Вона також неодноразово писала особисто мені й заходила в мої чати, хоча я їй не відповідала. Вона говорила, що доки чоловік зі мною, його вже повнолітні діти не будуть із ним спілкуватися. Я цих дітей ніколи навіть не бачила. Він ніколи мене не знайомив з родичами та друзями хоча я просила…

На цьому фоні в мене поступово зникла довіра і з’явилися підозри щодо можливої зради або зацікавленості іншими жінками. Окремо в мене є підозра щодо однієї жінки з його колишнього місця служби. За його словами, вони майже не спілкувалися, але він сам згадав саме її в розмові з колегою, попросив передати їй привіт, а коли мав надіслати їй фото з документом, попросив мене перефотографувати його, бо хотів виглядати краще. Для мене це стало ще одним сигналом можливої особливої зацікавленості. Приблизно п’ять місяців тому чоловік закрив від мене всі статуси «у мережі», хоча ми раніше чітко домовлялися цього не робити, і він сам просив мене нічого не закривати. На мої запитання, чому він це зробив, я отримувала різні пояснення — щоразу іншу версію. Ніколи не давав кошти.

Через постійне відчуття, що мене не чують, не захищають і мої переживання знецінюють, я кілька разів їхала від чоловіка. Він сприймає це як те, що я його «кидаю», а для мене це було вже відчаєм. Зараз він хоче розлучення. Я його кохаю, але довіри майже не залишилося. Хочу зрозуміти, де моя відповідальність, а де мої межі справді порушувалися.

Зараз я на 5 місяці вагітності. Після переїзду в іншу країну два роки тому я деякий час ходила до психотерапевта, якого мені порадив інший психолог, це дуже допомагало впоратись з тривогою. Потім терапію призупинила через фінансові причини, але останнім часом знову зʼявилась тривога переважно вночі, коли думаю про пологи і про те, чи впораюсь я як мати. Вдень ніби все нормально, а ввечері накручую себе. Чи це нормально на такому терміні, і як самостійно з цим впоратись, якщо нічого приймати мені не можна?

Вітаю.

Я чоловік 39 років, дружина діти.

Вже восьмий місяць лікую сильний тривожний розлад, після складних психоемоційних обставин плюс постійний фон війни.

Третій місяць на дозуванні есциталопрам 20мг і гідазепам як швидка допомога, і останні 3-4 тижні було все практично добре, тривога пішла, майже налагодився сон. Бо коли тривога вирує зовсім не можу заснути, через це на ранок ще більша тривога, замкнуте коло. Останні чотири дні знову з'явилася тривога, (панічних атак немає і не було) тільки сильні хвилі тривоги і довго тримається по декілька годин, плюс зʼявилися вегетативні прояви (пітливість, тремор, чути серцебиття і так далі).

Це нормально на такому терміні лікування така просадка? у мене, як і у всіх нас зберігаються побутові стреси і війна з постійними обстрілами. Пару місяців тому проходив психотерапію, потім мені сказали, що у мене є всі вправи і далі немає сенсу маю сам відпрацювати. Скажіть, будь ласка, це нормально що на 8 місяці таке загострення / просідання? до зими можна впоратися та вийти на нормальний рівень, чи є шанс на моїх препаратах? дуже переживаю, бо я єдиний годувальник у сім'ї. 🤞🥺Хоч би дожити до своїх 40 років.

Дякую

Здравствуйте, у меня ситуация, в которой я не могу точно решить, что мне делать. Полгода назад познакомилась с парнем и на следующий день начали отношения, отношения были с тотальным контролем меня, запретами, скандалами и тд, мог слегка меня толкнуть или ударить, я рассталась недавно и узнала, что беременна. Мне всего 18 лет, к парню я не вернусь ради ребенка, но и одной будет сложно, поддержка со стороны родителей есть в любом исходе ситуации, я склоняюсь к медикаментозному аборту, но боюсь, что буду жалеть и винить себя, но и рожать я не планировала так рано, без

денег, без мужа

Майже до 3 місяців донечка часто була в антицарапках, і тепер, коли я дивлюся на її фото та відео того періоду, мене дуже болить, що я не бачу її маленьких ручок.

Особливо мене мучить думка про дошку/колаж із фотографіями по місяцях. Я уявляла, що зроблю таку дошку на рік, але тепер дивлюся на фото за перші місяці й мені здається, що дитина на них виглядатиме ніби «без рук», бо ручки заховані в антицарапках. Від цієї думки мені стає дуже боляче.

Я постійно думаю: навіщо я їх одягала, чому не знімала хоча б для фотографій, чому тоді не подумала, наскільки важливими для мене будуть ці маленькі ручки на фото. Я розумію, що минуле вже неможливо змінити, але саме це й мучить найбільше. Мені здається, що я власноруч зіпсувала частину дуже цінних для себе спогадів.

Я хочу зрозуміти, як із цим працювати саме в терапії. Як навчитися дивитися на ці фотографії без цього болю і самозвинувачення? Як прийняти, що вони вже такі й інших фотографій того віку не буде? І як перестати постійно повертатися до думки, що я мала зробити інакше?

Добрый вечер. Мне грустно одиноко я одна в этом мире с такой проблемой у меня нет друзей нет парня близкие есть но они меня не понимают. И вообще на данный момент я хочу исчезнуть. Мой мир рухнул когда я потеряла работу офлайн. Я врядли когда смогу построить здоровые хорошие приятные отношения. Со мной кто хотел общаться да и кто хотел давно исчез из моей жизни. 8 месяцев я рассталась с парнем. Мы больше не общаемся. Я не знаю что делать если я могла я бы что то исправила в своей жизни только не знаю как вернее знаю но меня это гложит чувство. Помогите мне пожалуйста советом

Добрий вечір. Допоможіть розібратись. Дізнався про зраду дружини тривалістю більше ніж пів року із переписки в телефоні. Був убитий десь тиждень і не міг ні їсти ні спати. Але потім стався секс із дружиною і я відчув дике збудження, раніше такого не відчував. Не можу описати ці відчуття, гнів, огида, біль, відторгнення але якесь неймовірно дике збудження від того, що вона спала з іншим і я переспав із нею. Чим я хворий? Що це таке? Такого я раніше не відчував. Мені в одночас і боляче, я втратив сенс життя і в інший час відчув таке збудження якого ніколи до цього не відчував. Мені страшно за те, що відчуваю і відчуваю себе не нормальним і якимось хворим