Спроси психолога бесплатно 🙋‍♀️

В последнее время мне особенно тяжко, потому что с наступлением ночи у меня усиливается тревога. Появляется страх того, что я могу сойти с ума, потерять контроль, сделать что-то плохое. Боюсь, что могу навредить своей семье. У меня часто появляются навязчивые мысли, образы. Чаще всего они делятся на такие категории: мысли сексуального характера, мысли о страхе отравиться (и всё что связано с проблемами жкт) и теперь добавились мысли о том, что я могу стать психом. Сразу скажу, что у меня нет ни малейшего желания делать что-то плохое. Своей семье я желаю только хорошего и на многое пойду, чтобы обеспечить их благополучие. Но эти мысли меня так пугают и я, вроде бы, понимаю, что это всё надуманные переживания, но вот избавиться от них я не могу. Если говорить про еду, то иногда это доходит до того, что я могу почти не есть, потому что не уверена в свежести еды. Я постоянно проверяю сроки годности, часто нюхаю и перепроверяю продукты. Я ем и стараюсь преодолевать этот страх, но осознаю, что без помощи мне немного тяжело.

Мне так одиноко, у меня нет друзей, которые могли бы выслушать меня. У меня хорошие родители, но я не могу сказать им обо всём этом, так как знаю, что скорее всего я не сдержусь и всё таки заплачу, подтвержу статус «психа» в семье. Если говорить об этом, то родители знают о моём подавленном состоянии. Но их реакция на это меня огорчает ещё больше. Мама периодически в шутку спрашивает меня не слышу ли я голоса, да и в целом это тема вызывает у неё некоторое раздражение. Боюсь, что меня не поймут и разочаруются во мне или морально отвергнут. По этой же причине у меня нет возможности обратиться к психологу. Да и я сама не понимаю это подростковые проблемы или что-то действительно серьёзное. Я боюсь радоваться, так как переживаю, что может случиться что-то плохое, контролирую каждое своё действие, думая о его правильности, нормальности и так далее.

Буду очень благодарна услышать ваше мнение. Спасибо!

Я уже добавляла пост, но хочу поинтересоваться другим. Расскажите, пожалуйста, о воздействии психотерапии на человека и о вашем личном опыте. Я думаю над тем, чтобы выбрать нового психолога. Терапия помогает в том, что появляется человек (психолог), готовый выслушать и поддержать или в том, что он предлагает практические советы? Потому как мне известны аффирмации, визуализация желаемого, установки в голове, манифестация, родовые программы, цели, мечты, планирование, режим дня, поддержка здоровья, детство, СДВГ, дофаминовый детокс, термины, много-много техник... Знаю как правильно и неправильно, собирала разные мнения... Но ничего мне не помогает. Анализирую, читаю и безрезультатно. Уже прекрасно понимаю свою ситуацию и свое состояние. Но со мной остается негативное отношение к усилиям. Мне сложно переступить барьер, когда кажется, что ты уже не вывозишь (в моем случае - это ошибочное мнение, а не выгорание и тп). Я понимаю, что у меня такой характер, это всего лишь мои слабости. Понимаю, что его можно менять. Я понимаю, что никто неидеален и не стремлюсь к совершенству. Себя не перегружаю. Но мне очень тяжело и я не знаю, как быть. Не только начать, но продолжить и закончить дело. Я не хочу испытывать негативные эмоции. Если вы хотите подробностей, они есть в 2 постах ниже. Спасибо большое

Здравствуйте. Мне 16.

Я с детства привыкла жить без особых усилий и у меня никогда не было терпения. В последнее время много себя анализирую, читаю и смотрю различную информацию на эту тему. Поняла, что у меня укоренились неправильные убеждения, вроде "жизнь должна быть легкой". Любой дискомфорт воспринимается мною тяжело. Слезы, злость, раздражение, истерика. Я убегаю от ответственности, не умею получать удовольствие от результата.

И в моем детстве мама кричала на меня и била за проступки, непослушание, иногда за нытье. Ко всему я чувствительный и эмоциональный человек. Хотела бы узнать, а повлияло ли это на мою самооценку, на мое реагирование на фрустрацию, эмоциональное развитие, позицию в жизни и как в принципе могло повлиять еще.

Я также не люблю себя, боюсь осуждения, немного зажата и замкнута, при людях чувствую небольшой дискомфорт, движения скованы. Боюсь высказать свое мнение, говорить громко, быть в центре внимания, что обо мне подумают.

Но несмотря на все мне хочется стать лучшей версией себя. Это мое самое главное направление.

Что делать с этим всем? Заранее спасибо. Ваша помощь будет ценной для меня

Мені 22 роки, і я просто не бачу свого майбутнього. У мене багато комплексів, невпевненість у собі, низька самооцінка, відсутність навичок для повноцінного самостійного існування (боюся брати на себе відповідальність, боюся ризикувати, самостійно приймати рішення, відстоювати себе), відсутність базового гнучкого мислення. Починаючи будь-яку справу, яка мала б принести мені бажаний результат, я майже одразу кидаю її, щойно зіштовхуюся з якимись перешкодами. Часто прокрастиную, маю слабку силу волі та низький рівень дисципліни.

Не хочу нікого звинувачувати у своїх проблемах, але мені здається, що все це через те, що мені не давали свободи протягом усього життя. Я був під моральним контролем і змушений робити тільки те, що мені скажуть. Починаючи з більш-менш свідомого віку, я завжди хотів від цього втекти, але моя несамостійність, страх і невпевненість просто не давали мені на це наважитися.

Зараз я працюю за кордоном, не знаючи мови, на нелюбимій роботі (без можливості кар’єрного зростання, та й загалом перспектива прожити життя, працюючи на когось, завжди була для мене жахливим сном). Я живу в маленькому містечку, де в мене немає можливості просто в один момент змінити роботу, бо навіть моє житло залежить від неї.

До недавнього часу в мене були величезні амбіції, і навіть коли я зіштовхувався з невдачами, усе одно вірив: «Мені світить велике майбутнє». Але тепер я просто розумію, що не в цьому житті.

Навіть дивлячись на деяких своїх знайомих, я бачу, що людина могла 20 років просто грати за комп’ютером, а потім в один момент їй це набридло — і за пів року вона неймовірно змінила своє життя, набагато більше, ніж я за 8 років. Видно весь час я робив щось не те

Я не розумію, як це виправити, як взагалі діяти, з чого почати і чи є в мене потенціал.

Дякую за увагу. Може, хоч хтось зможе підказати, що мені з цим робити.

Добрый день! Я Арина, мне 16. У меня есть лень родом из детства и низкая терпимость к трудностям, дискомфорту. Когда договариваюсь с собой выполнить задачу, то в процессе начинаются слезы, злость и раздражение. И это может не заканчиваться, пока я не брошу начатое. У меня есть свои цели, есть мечты, но одни записи на бумаге не помогут. Перерыла весь интернет на эту тему. Нашла, что можно менять свои убеждения, мысли, внушать себе хорошее и соответственно менять поведение тоже. Пока что мало помогает. Может, нужно чаще пробовать? Поможет ли мне психотерапевт? Также, я недостаточно люблю себя. Не скажу, что сильно не люблю, скорее преувеличено, но это есть. У меня есть ситуации из детства, которые могли меня травмировать. Но точно не знаю. И диагностировано БАР, я на постоянном лечении. Чувствую себя хорошо. Но психиатр не давал конкретных ответов на мои вопросы

Як впоратися з втратою вагітності?

Пройшло 15 днів фізично нічого не болить, тільки дуже порожньо на душі, це була очікувана друга вагітність, але нажаль народила на 19 тижні, думаю що я в цьому винна не достатньо щось зробила, не додивилася за собою за своїм здоровʼям, не можу відпустити що щось можливо було вдіяти, единиф факт який дає сили жити далі, маленька дитина. Бажання як найшвидше во становити здоровʼя та завагітніти знову, чи є нормальним це бажання одразу після втрати завагітніти, таке враження наче тобі чогось не вистачає. Душу гріє той факт що дитині дала імʼя, зробила свідоцтво про народження, та поховала, навіть провела з ним золотий час 2 години, потримала його на руках та маю фото на памʼять. Чи ж якісь правила скорботи, не плачу кожен день, але на вечір накриває шо він має бути ще зі мною , а його вже немає, чи Є нормальна така реакція 😖❤️‍🩹

Мені потрібна допомога, тому що вже тривалий час близько 8 місяців я я не можу впоратися з однією темою, яка повністю займає мої думки.

Після народження дитини та низки стресових подій у мене з’явилася дуже сильна зацикленість на фотографіях і відео доньки, особливо її перших місяців життя. Я справді зробила менше фотографій і відео, ніж хотіла, і тепер не можу перестати про це думати. Я постійно повертаюся до думок про те, що могла фотографувати більше, могла зробити це якісніше, могла по-іншому одягати дитину або зберегти більше спогадів.

Я можу багато разів прокручувати в голові одні й ті самі ситуації, аналізувати їх, шукати, що можна було зробити інакше, і звинувачувати себе. Хоча я розумію, що минуле вже неможливо змінити, мозок ніби не дозволяє відпустити цю тему.

Мене особливо тригерять фотографії та відео інших дітей, немовлята приблизно того ж віку, а також власні фото доньки. Це викликає сильний жаль, смуток, почуття провини та думки, що я недодала своїй дитині важливих спогадів.

Раніше до цього додавалася сильна тривога. Зараз тривога стала меншою, але залишилися нав’язливі думки, постійне повернення до цієї теми, смуток і глибоке відчуття втрати. Через це мені важко повноцінно насолоджуватися материнством і жити теперішнім.

Я хочу зрозуміти, який це може бути розлад, чи можуть мої симптоми відповідати післяпологовій депресії, обсесивно-компульсивному розладу або іншому стану, і яке лікування буде для мене найефективнішим.

Моя головна мета — перестати бути постійно “застряглою” в минулому, прийняти те, що вже сталося, перестати нескінченно себе звинувачувати й знову отримувати радість від життя та материнства.

Доброго дня !

Маю таку ситуацію, 8 місяців назад народила немовля. Завжди була біля неї, з нею , годую грудьми. Але тепер стався такий момент, що я почала усвідомлювати, що я зробила їй дуже мало фото у перші місяці і тепер це дуже болить( поганий ракурс, темно). Особливо болить що я довго їй носила шапочку та антицарапки і відповідно на усіх фото вона у них, тобто немає дитинки де в неї голі ручки, голівка. Мене дуже це болить і повертає назад, хочеться усе змінити. Приходить усвідомлення чому я не додумалась зняти ці предмети і ці фото тригерять. Болить дивитись на фото інших мам і розуміти що вони все зробили гарно а у моєї із за моєї неуважності тепер не буде таких гарних фото та відео.

Думка мене зʼїдає, тобто вона як навʼязлива і не дає нормально жити тут і зараз .

Хочеться повернути час назад і все змінити. Маю почуття провини перед дитиною. Соціальні мережі та інші люди , які мають гарні фото викликають біль і плач. Не можу я прийняти цей факт. Можливо щось порадите, або підкажете що зі мною . Дякую !

Допоможіть мені будь ласка. Ми разом з дружиною 9 років, 4 з яких одружені. Все життя я не розумів, що з нею відбувається і чому вона ставиться так до мене поки не попав в армію (близько року я військовий)

Опишу наші відносини: секс я повинен заслужити(наприклад дати їй гроші або купити подарунок) я увесь час винен у всіх її бідах (вона постійно говорить що не щаслива зі мною, що не любить мене, що я скучний, що життя іде а вона зімною, що я зіпсував їй життя і тд тп) навіть якшо вона зробить щось погане всеодно я винуватий, вона постійно все перекручує і бреше, від неї немає підтримки або співчуття, вона мої слабості завжди використовує щоб зробити мені боляче. Тільки зараз я дізнався що це форма деструктивного нарцисизму, при чому важкого. Наприклад вона може розглянути можливість переспати з іншим чоловіком за гроші якщо їй таке запропонують, при цьому у нас сексу взагалі майже немає, а коли є то я майже випрашую його у неї, і вона мене може ображати під час процесу (типу що я не чоловік, що малий член і тд тп, що я їй противний) Вона ніде не працює вже 3 роки, я абсолютно все забезпечую, квартира моя,машина моя, гроші мої. На всі спроби заставити її піти на роботу у нас завжди скандал і я завди винен у цьому, останній раз відмовився переводити їй гроші на місяць, вона обвинила мене що я жлоб і вона подасть на розлучення. Вона не хоче приїджати мене провідувати в місто(хоче є така можливість раз на тиждень бачитись на 2 ночі,(можна домолятися з командиром)). При цьому я знаю що вона спілкується і фліртує із іншими хлопцями і легко піде на знайомство і контакт із ними, думаю і на секс на першій зустрічі. Вона постійно маніпує всим і робить мене винним у всьому. Я емоційно максимально і сексуально став від неї залежний, почалися панічні атаки, тревожність, депресія, невпевненість, слабка потенція, погана координація рухів, неуважність, безсоння. допоможіть мені вижити я не знаю що мені робити бо + до цього я в армії

Здравствуйте!

Прошу, подскажите пожалуйста, как я могла бы облегчить свое состояние.

Мне 18 лет, совсем скоро, уже вот в сентябре, мне ехать учиться в Польшу. Последние три года это была моя цель, я дышала этим.

Я уверена в том, что хочу этого. Сейчас уже два года как я живу в деревне под Киевом с семьёй, вокруг лишь лес и реки. Нету людей, я не ходила в школу последние несколько лет, просто сижу дома и все, у меня нету никакого социума. Я страдала все это время от нехватки общения.

И вот когда это все так близко, вчера мама стояла на кухне, делала варенье, вышло очень много и она сказала "Будем всю зиму одно варенье есть", а потом вспомнила, что я уеду, и заплакала. Она очень редко плачет и вообще показывает свои эмоции, и я правда считала, что ей как-то не особо грустно, что я уеду. И мы обсуждали с ней часа 3 это все.

А тут всю ночь и все утро я не могу взять себя в руки, реву как будто все умерли уже. у меня такая боль внутри. Мне невероятно сложно отпустить семью, в особенности маму. И очень боюсь той боли и тоски, которую начала испытывать сейчас просто даже от мысли об этом. Я вообще очень редко плачу.

Конечно, я понимаю, что это все звучит очень банально, все с этим сталкиваются, и выглядит как соплежуйство, но в этом и проблема, я обычно так себя не веду, не страдаю от людей. А тут прям прозрела. И я не понимаю как мне быть. у меня нету здесь ничего, кроме семьи, не за что держаться.

Но представляю как я одна в общаге в другой стране, как провожаю маму, как она уезжает, и сердце обливается кровью. Мне кажется я не переживу это. Я так давно не была в социуме, что уже и не помню как общаться, не понимаю как друзей заводить. Я жажду этого, но и страх очень сильный. Я не уверена, на что способна вообще в этом плане. Не знаю, что от себя ждать.

Как мне не поддаваться эмоциями? Я не прощу себе, если упущу шанс на исполнение своей мечты. Идеальный момент есть, нужно ехать, но мне очень больно..( и как реветь перестать я не знаю, я ещё дома, а уже прощаюсь как будто.