Спроси психолога бесплатно 🙋‍♀️

Як впоратися з втратою вагітності?

Пройшло 15 днів фізично нічого не болить, тільки дуже порожньо на душі, це була очікувана друга вагітність, але нажаль народила на 19 тижні, думаю що я в цьому винна не достатньо щось зробила, не додивилася за собою за своїм здоровʼям, не можу відпустити що щось можливо було вдіяти, единиф факт який дає сили жити далі, маленька дитина. Бажання як найшвидше во становити здоровʼя та завагітніти знову, чи є нормальним це бажання одразу після втрати завагітніти, таке враження наче тобі чогось не вистачає. Душу гріє той факт що дитині дала імʼя, зробила свідоцтво про народження, та поховала, навіть провела з ним золотий час 2 години, потримала його на руках та маю фото на памʼять. Чи ж якісь правила скорботи, не плачу кожен день, але на вечір накриває шо він має бути ще зі мною , а його вже немає, чи Є нормальна така реакція 😖❤️‍🩹

Мені потрібна допомога, тому що вже тривалий час близько 8 місяців я я не можу впоратися з однією темою, яка повністю займає мої думки.

Після народження дитини та низки стресових подій у мене з’явилася дуже сильна зацикленість на фотографіях і відео доньки, особливо її перших місяців життя. Я справді зробила менше фотографій і відео, ніж хотіла, і тепер не можу перестати про це думати. Я постійно повертаюся до думок про те, що могла фотографувати більше, могла зробити це якісніше, могла по-іншому одягати дитину або зберегти більше спогадів.

Я можу багато разів прокручувати в голові одні й ті самі ситуації, аналізувати їх, шукати, що можна було зробити інакше, і звинувачувати себе. Хоча я розумію, що минуле вже неможливо змінити, мозок ніби не дозволяє відпустити цю тему.

Мене особливо тригерять фотографії та відео інших дітей, немовлята приблизно того ж віку, а також власні фото доньки. Це викликає сильний жаль, смуток, почуття провини та думки, що я недодала своїй дитині важливих спогадів.

Раніше до цього додавалася сильна тривога. Зараз тривога стала меншою, але залишилися нав’язливі думки, постійне повернення до цієї теми, смуток і глибоке відчуття втрати. Через це мені важко повноцінно насолоджуватися материнством і жити теперішнім.

Я хочу зрозуміти, який це може бути розлад, чи можуть мої симптоми відповідати післяпологовій депресії, обсесивно-компульсивному розладу або іншому стану, і яке лікування буде для мене найефективнішим.

Моя головна мета — перестати бути постійно “застряглою” в минулому, прийняти те, що вже сталося, перестати нескінченно себе звинувачувати й знову отримувати радість від життя та материнства.

Доброго дня !

Маю таку ситуацію, 8 місяців назад народила немовля. Завжди була біля неї, з нею , годую грудьми. Але тепер стався такий момент, що я почала усвідомлювати, що я зробила їй дуже мало фото у перші місяці і тепер це дуже болить( поганий ракурс, темно). Особливо болить що я довго їй носила шапочку та антицарапки і відповідно на усіх фото вона у них, тобто немає дитинки де в неї голі ручки, голівка. Мене дуже це болить і повертає назад, хочеться усе змінити. Приходить усвідомлення чому я не додумалась зняти ці предмети і ці фото тригерять. Болить дивитись на фото інших мам і розуміти що вони все зробили гарно а у моєї із за моєї неуважності тепер не буде таких гарних фото та відео.

Думка мене зʼїдає, тобто вона як навʼязлива і не дає нормально жити тут і зараз .

Хочеться повернути час назад і все змінити. Маю почуття провини перед дитиною. Соціальні мережі та інші люди , які мають гарні фото викликають біль і плач. Не можу я прийняти цей факт. Можливо щось порадите, або підкажете що зі мною . Дякую !

Допоможіть мені будь ласка. Ми разом з дружиною 9 років, 4 з яких одружені. Все життя я не розумів, що з нею відбувається і чому вона ставиться так до мене поки не попав в армію (близько року я військовий)

Опишу наші відносини: секс я повинен заслужити(наприклад дати їй гроші або купити подарунок) я увесь час винен у всіх її бідах (вона постійно говорить що не щаслива зі мною, що не любить мене, що я скучний, що життя іде а вона зімною, що я зіпсував їй життя і тд тп) навіть якшо вона зробить щось погане всеодно я винуватий, вона постійно все перекручує і бреше, від неї немає підтримки або співчуття, вона мої слабості завжди використовує щоб зробити мені боляче. Тільки зараз я дізнався що це форма деструктивного нарцисизму, при чому важкого. Наприклад вона може розглянути можливість переспати з іншим чоловіком за гроші якщо їй таке запропонують, при цьому у нас сексу взагалі майже немає, а коли є то я майже випрашую його у неї, і вона мене може ображати під час процесу (типу що я не чоловік, що малий член і тд тп, що я їй противний) Вона ніде не працює вже 3 роки, я абсолютно все забезпечую, квартира моя,машина моя, гроші мої. На всі спроби заставити її піти на роботу у нас завжди скандал і я завди винен у цьому, останній раз відмовився переводити їй гроші на місяць, вона обвинила мене що я жлоб і вона подасть на розлучення. Вона не хоче приїджати мене провідувати в місто(хоче є така можливість раз на тиждень бачитись на 2 ночі,(можна домолятися з командиром)). При цьому я знаю що вона спілкується і фліртує із іншими хлопцями і легко піде на знайомство і контакт із ними, думаю і на секс на першій зустрічі. Вона постійно маніпує всим і робить мене винним у всьому. Я емоційно максимально і сексуально став від неї залежний, почалися панічні атаки, тревожність, депресія, невпевненість, слабка потенція, погана координація рухів, неуважність, безсоння. допоможіть мені вижити я не знаю що мені робити бо + до цього я в армії

Здравствуйте!

Прошу, подскажите пожалуйста, как я могла бы облегчить свое состояние.

Мне 18 лет, совсем скоро, уже вот в сентябре, мне ехать учиться в Польшу. Последние три года это была моя цель, я дышала этим.

Я уверена в том, что хочу этого. Сейчас уже два года как я живу в деревне под Киевом с семьёй, вокруг лишь лес и реки. Нету людей, я не ходила в школу последние несколько лет, просто сижу дома и все, у меня нету никакого социума. Я страдала все это время от нехватки общения.

И вот когда это все так близко, вчера мама стояла на кухне, делала варенье, вышло очень много и она сказала "Будем всю зиму одно варенье есть", а потом вспомнила, что я уеду, и заплакала. Она очень редко плачет и вообще показывает свои эмоции, и я правда считала, что ей как-то не особо грустно, что я уеду. И мы обсуждали с ней часа 3 это все.

А тут всю ночь и все утро я не могу взять себя в руки, реву как будто все умерли уже. у меня такая боль внутри. Мне невероятно сложно отпустить семью, в особенности маму. И очень боюсь той боли и тоски, которую начала испытывать сейчас просто даже от мысли об этом. Я вообще очень редко плачу.

Конечно, я понимаю, что это все звучит очень банально, все с этим сталкиваются, и выглядит как соплежуйство, но в этом и проблема, я обычно так себя не веду, не страдаю от людей. А тут прям прозрела. И я не понимаю как мне быть. у меня нету здесь ничего, кроме семьи, не за что держаться.

Но представляю как я одна в общаге в другой стране, как провожаю маму, как она уезжает, и сердце обливается кровью. Мне кажется я не переживу это. Я так давно не была в социуме, что уже и не помню как общаться, не понимаю как друзей заводить. Я жажду этого, но и страх очень сильный. Я не уверена, на что способна вообще в этом плане. Не знаю, что от себя ждать.

Как мне не поддаваться эмоциями? Я не прощу себе, если упущу шанс на исполнение своей мечты. Идеальный момент есть, нужно ехать, но мне очень больно..( и как реветь перестать я не знаю, я ещё дома, а уже прощаюсь как будто.

Добрий день

В лютому 2022 році під час окупації , у сестри були проблеми з розумом, виражалось це все страхом, панікою , не розуміючи своїх дій , людина забула про буття

Після того як ми виїхали з окупацію в неї почались істерики, поганий настрій , підвищений тон , злість

Потім в неї почались деякі проблеми з її чоловіком , через її поведінку , через що в неї сильно виразився пригнічений стан , почала чухатися , ходити цілий день по хаті, почалась апатія до всього, почала забувати про дитину , перестала робити побутові щоденні справи, почалась параноя що її прослуховують , весь час плакала , агресивно ставилась до свого чоловіка підозрюючи його в чомусь. Звернулись до психотерапевта, виписала їй заспокійливе, наче все налагодилось, після чого при якомусь стресі вона повертається в цей стан , коли вони тривожиться , боїться , на знає що їй робити , чого вона себе так відчуває та зациклюється чого з нею все

Потім це все проходе саме по собі

Одного разу щось вибухнуло неподалік від будинку і після цього вона знову почала переживати. Після цього ще була розмова що чоловік може розветись з нею. Вона знову в падає цей стан , їй стає образливо чого вона так себе відчуває, відчуває себе нікчемою що в неї на має сил, переживає що вона приносить всім проблеми своєю поведінкою , та плаче , ходе-не може знайти собі місця , плаче по 10 раз на день , проте вибачення що вона приносе всім проблеми своєю повіднкою

При розмові людина в очі не дивиться , на місці не стоїть , чухається, дьоргається, при питанні що робити , відповідає що нічого не хоче , до лікарів звертатись не хоче , хоча зі сторони видно що вже потрібно

Не розуміємо що могло статись , буду радий прочитати рекомендації

Велике дякую

Вітаю! Підкажіть, як впоратися з цією ситуацією, яка склалася? Запросили працювати на табір менторкою в інше місто, довго готувалася, купила квиток, зібрала речі та поїхала. З трьох таборів, які відгукнулася, обрала більш відповідний. Планувала ціле літо попрацювати. Подолала сотні кілометрів (до Мукачівського району). Як тільки приїхала на табір, почала освоюватися та включатися в роботу, підійшла «старша» і сказала, що група дітей не набралася і мені прийдеться або в цей день їхати, або ж на наступний додому. Те, що така відмова неприємна, то одне, друге, болюче – найрідніші люди не підтримали, а навпаки, нападали за те, що не реалізована, що не слухаюся їх, обираю сама шлях, їжджу куди-небудь, несерйозна та багато інших цькувань і принижень. Я почала швидко діяти та знайшла інший табір, на який буду їхати. Але от усередині якась порожнеча й невідомість, ніби це знову може повторитися, що знову так «відшиють» і я ганебно буду почуватися. У якійсь мірі почуваю себе невдахою, що даремно народилася на цей світ, доля підкидає мені лиш неприємні сюрпризи попри працьовитість і наполегливість. Не знаю, як жити з цими почуттями, ніби нема далі виходу…

Здравствуйте. У меня ярко выраженная сенсорная гиперчувствительность, которая проявляется в сильном отвращении к определенным бытовым стимулам (текстуры, приборы, влажность). Это провоцирует навязчивое поведение и дискомфорт.

Насчет мелочей, типа не кушать с вилок в гостях, это с детства, но сейчас отвращение усилилось, но многие другие симптомы появляются последний год или два. Является ли это симптомом неврологической особенности или тревожного расстройства, и как можно снизить уровень этой чувствительности?

Доброго дня дуже потрібна порада. Мені 28 років, зустрічаюся з хлопцем вже 3 роки. Живемо у різних містах, у неділю виникла неприємна ситуація у мене на роботі з керівником. Одразу не було бажання з ним ділитися власними переживаннями. Учора з'явилося бажання розповісти, сказав чого не розповіла одразу, звинуватив мене що це не правильно треба усе до дрібниць одне одному розповідати. Для мене це дивно оскільки я вважаю що не треба тиснути на людину що захоче те й розповість, тим паче що ця проблема не стосується хлопця. Підкажіть будь ласка чи варто на вашу думку з ним розійтися. В мене виникло відчуття що на мене тиснуть.

Відчуваю, що занадто багато навалилось... Розлучення, професійне становлення, самотність, депресія, думки про еміграцію, ще й вишенка на торті - забирають останніх друзів з твого міста на війну. Наче й хочеш бути вдома, але вже майже нема з ким. Зараз головна проблема - як не переживати за друзів, які на війні (тил, все нормально). Я можливо занадто катастрофізую, але це вже скоріше емоційне вигорання від війни, підтримка друзів вже не працює