Спроси психолога бесплатно 🙋‍♀️

Мені 27. Я гей, можливо бі, не знаю, в мене ніколи не було ні хлопця ні дівчини (стосунків). Я не зміг прийняти себе. Моя сім'я гомофобна і дуже не просунута в таких питаннях. Тому все про мене я тримаю під 7 замками. Тут без жодних варіантів. Мене постійно колупають питаннями дівчини, сім'ї, весілля. Я віджартовуюсь, але це все важче. В мене є найкраща подруга, ми часто постимо фотки разом, всі думають вона моя дівчина. Її особисто ніхто не знає з сім'ї та друзів (різні компанії). Всі думають, що вона моя дівчина. І зробив тупу річ - не став це заперечувати, по побачив в цьому можливість удосконалити брехню. Але подруга має стосунки, можливо скоро одружиться і уявляєте яким дурнем я виглядятиму. Я не знаю, що робити. Брехня зайшла далеко. Я почуваюсь свинею і по відношенню до сім'ї і до подруги. Я втомився від цього. Всі друзі зустрічаються, будують стосунки, одружуюються, справа йде до 30 років. Хочеться втікти, від усього і усіх. Я думав над варіантом переїзду в іншу країну, після війни, можливо. Але теж не можу кинути сім'ю. Не знаю, що робити. Можна звісно ламати комедію, будучи одним з тих "вільних вовків" холостяків. Та й це нормально в наш час одружуватися і заводити дітей і після 30 і після 40. Але на мене будуть тиснути, колупати далі. У двоюрідних братів у моєму віці вже по 2 дітей було. Та й бути тим самим вовком серед друзів, які в парах - важко. Ніби ти стоїш серед купи потягів, які від'їжджають.

Я не понимаю, что со мной происходит. Я не хочу ничего. У меня нет увлечений, друзей, и никогда не было. Я всегда был один, по крайней мере внутри. Общение доставляет дискомфорт, и я никого не хочу видеть, хоть мне и одиноко, особенно в чужой стране, куда я уехал две недели назад.

Сейчас я работаю на заводе, почти ничего не ем, и я хочу умереть. Я не могу терпеть это, потому что у меня нет ничего. Я немного рисую, но мне это не приносит радости. Я хочу исчезнуть, уйти в лес и не вернуться. Меня держит только огорчение, которое я принесу родителям, или собственная трусость.

И все говорят: нужно повзрослеть, стать ответственным. Но зачем кому это нужно? Тошнит от всего уже. День за днём какая-то стена становится всё толще передо мной.

Я нигде не учился, все 22 года жил в селе, ещё в школе я боялся куда-то идти да и не знал куда. Хочу плакать. Но не могу

Я не понимаю, что со мной происходит. Я не хочу ничего. У меня нет увлечений, друзей, и никогда не было. Я всегда был один, по крайней мере внутри. Общение доставляет дискомфорт, и я никого не хочу видеть, хоть мне и одиноко, особенно в чужой стране, куда я уехал две недели назад.

Сейчас я работаю на заводе, почти ничего не ем, и я хочу умереть. Я не могу терпеть это, потому что у меня нет ничего. Я немного рисую, но мне это не приносит радости. Я хочу исчезнуть, уйти в лес и не вернуться. Меня держит только огорчение, которое я принесу родителям, или собственная трусость.

И все говорят: нужно повзрослеть, стать ответственным. Но зачем кому это нужно? Тошнит от всего уже. День за днём какая-то стена становится всё толще передо мной.

Сам військовий і трохи проблеми з контролем агресіі та злості,був з дівчиною рік як ми розійшлись через те що підняв руку на неї але сам цього не хотів,відпочивали компанією , випивали і як я захотів щоб ми йшли додому почала возмущатись і спорити,ніколи такого не було щоб я бив дівчину і щось тому подібне але алкоголь до добра ніколи не доводить і вдарив її по лицю але я цього це не памʼятаю,исход такий шо ми розійшлись і я хотів би попросити на вибачення і якось закрити питання,але вже тиждень на звʼязок не виходить ні на дзвінки ні на смс,що робити в такому випадку?

Я розумію і не виправдовую себе те що був випивший і так далі і працюю над собою щоб таке більше ніколи не повторилося але не знаю як правильно зараз зробити,бо з одної сторони я роблю те що вона попросила піти геть і не маячить перед нею,дзвонив тільки на початку а зараз час від часу пробую написати дізнатись як вона і можливо якусь допомогу потрібно і хоча б вибачитись як людина перед людиною але можливостей нема ,буду вдячний за відповідь.

Сьогодні, 3 вересня, приблизно о 19:28, у мене стався серйозний конфлікт із батьками.

Спочатку мама мене кликала, але я її не почув. Я був у будинку й не ігнорував її навмисно. Я не зрозумів, що вона мене кличе і що саме відбувається. Коли вона почала кричати, я злякався. Також я почав переживати, що її крик можуть почути інші люди і що вони можуть погано про мене подумати або відвернутися від мене.

Я хотів заспокоїти ситуацію й тому намагався зробити «шшш», щоб стало тихіше. Після цього я пішов у кімнату, зачинив двері на ключ і залишився сам. Я хотів просто взяти паузу та заспокоїтися, а не покарати когось мовчанням.

Потім я намагався поговорити з батьком що той намагався відкрити двері, і пояснити, що я хотів саме взяти паузу. Я сказав приблизно: «Якщо я відкрию, ти не будеш злим» і пояснив, що хотів спокійно все розповісти.

Батько сказав, що якщо я не відкрию двері, то зламає їх. Я відкрив двері. Після цього він зайшов і почав мене бити по обличчю. Я пам'ятаю приблизно чотири удари, хоча в моменті мені здалося, що їх могло бути чотири–шість.

Я прямо сказав: «Не бий мене». Я просив його не бити мене, але він мене не послухав.

Також батьки говорили, що розіб'ють мій телефон.

Я не хотів завдавати нікому зла. Я не чув маму навмисно і не хотів провокувати конфлікт. Коли ситуація загострилася, я хотів узяти паузу, заспокоїтися та потім усе пояснити.

Зараз я хочу зрозуміти, як правильно пережити цю ситуацію, як реагувати на страх і крик під час конфліктів, як встановлювати безпечні межі та що робити, якщо подібне повториться.

Для мене важливо, щоб психолог допоміг мені розібрати цю ситуацію без звинувачення себе за те, що я не почув маму, і водночас допоміг зрозуміти, як мені діяти безпечніше надалі.

Хто не розумів, ось що відбулося: Мама сказала, що чужий пес роздер курча. Сам я цього не бачив і спочатку не почув, що мама мене кликала.

Тато каже що я хочу поговорити з тобою.

Я намагаюся пояснити йому що я не чув.

Це (я опишу на описі чи де ви зможете побачити тут.)

Мені 20 років, з дівчиною ми разом близько 4 років. Перші 2 роки були разом, останні 2 роки — на відстані. Зараз я чекаю на паспорт, після його отримання одразу хочу купити квиток і приїхати до неї. Тобто наша зустріч уже реально близько.

Проблема в тому, що дівчина дуже втомилася від відстані. Вона вже кілька разів хотіла розійтися, але водночас каже, що любить мене, називає мене ласкаво, пише «я тебе дуже сильно люблю», ми нормально спілкуємося, жартуємо, сміємося, вона ділиться зі мною своїм життям. Сексуальний потяг теж є.

Вона каже, що їй важко не тільки через саме відстань, а й через постійне очікування нашої зустрічі. Вона боїться, що після двох років ми зустрінемося і зрозуміємо, що вже не підходимо одне одному. Іноді вона каже, що якщо розійтися зараз, їй стане легше, тому що не доведеться більше чекати й переживати.

У неї часто стан «я не знаю». В один момент вона каже «я тебе люблю», а в інший — «я втомилася», «нічого не хочу», «хочу все закінчити». Потім через деякий час знову спілкується зі мною як завжди, ніби нічого не сталося.

Ми вже брали паузу, потім вирішили не розходитися й поки спробувати вирішити ситуацію. Я намагаюся на неї не тиснути. Пропонував їй сходити до психолога/терапевта, тому що вона сама каже, що їй дуже важко і вона не знає, чого хоче, але вона не хоче йти.

Мені самому теж зараз важко. Окрім ситуації з дівчиною, вдома батько щодня п'є. Я сказав їй про це не для того, щоб вона мене жаліла, а просто щоб вона знала, що в мене теж зараз непростий період.

Я дуже її люблю і хочу зберегти ці стосунки, але ці постійні гойдалки мене вже сильно вимотують. Я не розумію, як правильно поводитися: підтримувати її, дати більше простору, просто чекати зустрічі чи вже сприймати її слова про розставання як остаточне рішення.

Я розлучилася з чоловіком.

І саме складніше зараз для мене.

Коли я приводжу доньку до нього і її забираю, це бачити втрачений простір, який будувався мною 10 років.

Дитячу кімнату, в яку я вкладалась усі ці роки.

Мебл іграшки, постіль, книжки, подушки, все що в середині.

І все там

Чоловік офіційно не працює, сенсу подавати на аліменти немає.

Ми домовились що будемо ділити витрати 50/50

Я витратила 100% підготовлюючи дитину до школи та зимового періоду.

Мені нема

є де жити, тому я орендую житло на яке йде мої 40% заробітної платні.

Сьогодні приходжу за його частиною, а він узяв і дав не усю суму, коментуючи.

Я колись купував вітаміни дитині а ти не платила, тому тобі дирка від бублика.

Я рахую кожну тисячу, щоб якось нормально існувати і я розраховувала на ці гроші і тут все по-валилося.

Треба вирішувати від чого відмовлятися.

Важко бачити, що людина живе в достатку, там де я вклала 3тю частину свого життя, ще так себе поводить.

Хочеться скрутитися бубликом, сховатися в куточок і плакати в цей момент.

Немає навіть сил з ним сваритися.

Ми ще офіційно не розведені. Хотіли через нотаріальний договір, де все це пропишимо. Та я не хочу кожного місяця клянчити у нього ці гроші і думати, дасть він їх мені чи не дасть.

Що цей нотаріальній договір дає?

Розлучитися і подати на аліменти, це 1700 грн від нього так як він безробітний і ризик що тата моєї доньки забере ТЦК (він чахле і пратівне, довго не проживе в армії)

Що робити?

Здравствуйте!Мне 16 лет и я совершенно не умею общаться с людьми.Если раньше эта проблема преследовала меня лишь в жизни(в Интернете со сверстниками я вполне комфортно общалась),то теперь трудности имеются и там.Не могу себе даже объяснить,с чем это связанно.Просто хочу что-то написать и всё.Сразу появляется учащённое сердцебиение,дрожат и потеют руки(прямо как сейчас,ахахах),а мысли только о самом худшем исходе.Долгое время мне казалось,что я этот внутренний кризис переборола.Я перешла на дистант после истерики в первый же школьный день и перестала на что-либо надеяться и какой-либо коммуникации старалась тщательно избегать(понимаю,что это плохо и проблему не решает),но недавно произошли некоторые вещи.Первая-я готовлюсь к НМТ и решили всех учащихся подобавлять в чаты.Выйти оттуда нельзя-пробовала.И вот вроде бы мне около плевать на то,что люди там коммуницируют,шутят,все такие замотивированные,яркие,целеустремлённые,а я...Ну,это тема для отдельного вопроса-если вкратце,то мама меня засунула в 11-й класс,хоть я сама всячески от этого отнекивалась,и профессию выбрала тоже за меня(не осуждаю,я амёба и идиотка,которую интересует примерно ничего).Так вот.Я даже радуюсь за них,что они нашли друг друга,общаются,а в глубине души тоже так хочется,но не можется.И вторая-мне надо будет прийти в школу на репетицию 1 звонка.Со мной хочется пойти мой друг.Теперь моё волнение увеличивается сразу в два раза:я боюсь своих одноклассников и я боюсь своего же бро.Бро,который видел меня во всех состояниях абсолютно!Который,даже если я ни слова не скажу и буду молчать как рыба,не обидится!!!Это иррациональная тревога,но да,блин,это ужасно пугает.Я не знаю,как с этим бороться и как победить свой страх людей или,хотя бы,снизить уровень стресса.Есть какие-то методы?Подскажите.

Здравствуйте. Мне 16

Как перестать идеализировать мир, будто все должно быть легко? Мне не помогает просто сказать себе, что "будет трудно и это нормально", потому что я глубоко внутри верю и убеждена, что все должно быть легко. Реальность меня сильно разочаровывает и вызывает негативные эмоции. Я сталкиваюсь с быстрой утомляемостью, хотя почти ничем не занимаюсь. Постоянные глубокие вдохи чтобы себя успокоить, слабость если нет необходимости выполнять что-либо, внутренний протест, а потом защитная реакция в виде слез и раздражительности

Хочу свести к минимуму времяпровождение в телефоне, ведь он дает постоянные всплески дофамина, не требующие усилий. Но тоже, нужна сила воли. Понимаете, у меня такой тип личности, слабый в сфере воли и тп.

У меня из-за лени возможно и низкая самооценка родилась. Ведь мозг думает, за что себя уважать, если мы совсем никуда не двигаемся? Вообще ничего не любим делать. А это человеческая природа - развиваться. Да и в подростковом возрасте комплексы очень распространенное явление.

Искренне хочется получить осознание, что не все всегда легко дается... И научиться жить с этим. Надеюсь, пост прочитают те кто справляется с подобными проблемами и счастлив в жизни!

Спасибо!

В последнее время мне особенно тяжко, потому что с наступлением ночи у меня усиливается тревога. Появляется страх того, что я могу сойти с ума, потерять контроль, сделать что-то плохое. Боюсь, что могу навредить своей семье. У меня часто появляются навязчивые мысли, образы. Чаще всего они делятся на такие категории: мысли сексуального характера, мысли о страхе отравиться (и всё что связано с проблемами жкт) и теперь добавились мысли о том, что я могу стать психом. Сразу скажу, что у меня нет ни малейшего желания делать что-то плохое. Своей семье я желаю только хорошего и на многое пойду, чтобы обеспечить их благополучие. Но эти мысли меня так пугают и я, вроде бы, понимаю, что это всё надуманные переживания, но вот избавиться от них я не могу. Если говорить про еду, то иногда это доходит до того, что я могу почти не есть, потому что не уверена в свежести еды. Я постоянно проверяю сроки годности, часто нюхаю и перепроверяю продукты. Я ем и стараюсь преодолевать этот страх, но осознаю, что без помощи мне немного тяжело.

Мне так одиноко, у меня нет друзей, которые могли бы выслушать меня. У меня хорошие родители, но я не могу сказать им обо всём этом, так как знаю, что скорее всего я не сдержусь и всё таки заплачу, подтвержу статус «психа» в семье. Если говорить об этом, то родители знают о моём подавленном состоянии. Но их реакция на это меня огорчает ещё больше. Мама периодически в шутку спрашивает меня не слышу ли я голоса, да и в целом это тема вызывает у неё некоторое раздражение. Боюсь, что меня не поймут и разочаруются во мне или морально отвергнут. По этой же причине у меня нет возможности обратиться к психологу. Да и я сама не понимаю это подростковые проблемы или что-то действительно серьёзное. Я боюсь радоваться, так как переживаю, что может случиться что-то плохое, контролирую каждое своё действие, думая о его правильности, нормальности и так далее.

Буду очень благодарна услышать ваше мнение. Спасибо!