Готові до змін на краще?
Знайти психолога
Коротко про головне
- Стигматизація — це навішування негативних соціальних ярликів, через які людину знецінюють або обмежують її можливості.
- Стигматизація психічних розладів — це знецінення людини через психічний розлад або припущення про нього. Вона може проявлятися у ставленні оточення, переконаннях людини про себе та правилах установ.
- Сором і страх осуду можуть заважати зверненню по допомогу. Проте не всі барʼєри повʼязані зі стигмою: значення мають також вартість і доступність послуг.
- Протидія стигматизації потребує поваги до приватності, конкретної підтримки та змін у суспільстві. Людина не повинна доводити свою цінність або публічно розкривати діагноз.
Що таке стигматизація?
ⓘ
Стигматизація — це процес, у якому певну ознаку людини повʼязують із негативними стереотипами, знецінюють її та відокремлюють від «інших». Наслідком можуть бути втрата суспільного статусу й несправедливе обмеження можливостей [1].
Стигма — негативний соціальний ярлик, а стигматизація — процес, через який він формується та впливає на ставлення до людини.
Соціологи Брюс Лінк і Джо Фелан пояснюють: стигматизація починається з ярликів і стереотипів, через які людей поділяють на «своїх» і «чужих». До тих, кого вважають «чужими», можуть ставитися з меншою повагою й обмежувати їхні можливості.
Особливо відчутні наслідки, коли так чинять люди, від яких залежить доступ до роботи, освіти чи допомоги, наприклад, керівник або викладач [1].
Звідки взялося слово «стигма»
У Стародавній Греції стигмою називали позначку, яку випікали або вирізали на тілі людини. Вона мала повідомити оточенню, що перед ними раб, злочинець або зрадник, тобто людина, якої слід уникати [15].
У 1963 році соціолог Ервінг Гофман використав це слово для книжки про те, як люди живуть із ознакою, через яку суспільство відмовляє їм у повному прийнятті. Головна його теза: сама по собі ознака не є ганебною. Вона стає стигмою лише тоді, коли певна група людей вирішує, що ця ознака робить людину менш вартою поваги [15].
Сучасна стигма часто буває невидимою, і в цьому її складність. Позначки на тілі немає, але є ярлик, який людина часто носить, не маючи змоги ні показати його, ні зняти.
Що таке стигматизація психічних розладів?
ⓘ
Стигматизація психічних розладів — це знецінення людини та упереджене ставлення до неї через психічний розлад або припущення про нього. Людині приписують риси й можливості за ярликом, замість того, щоб враховувати її реальний стан та індивідуальний досвід [1].
Такий ярлик стирає відмінності між людьми та їхніми станами. Наприклад, депресія, тривожні розлади, біполярний розлад, межовий розлад особистості й шизофренія проявляються по-різному, а навіть однаковий діагноз не означає однакового досвіду.
Діагноз допомагає описати стан і спланувати допомогу. Він не є повним описом особистості. Повага до людини не має залежати від того, наскільки добре вона працює, чи помітні її симптоми та як швидко їй стає краще.
Щоб зрозуміти потреби конкретної людини, важливо слухати її, а не покладатися на уявлення про діагноз [2].
Приклад ситуації
Ілюстративний приклад, а не історія клієнта. Працівниця повідомляє керівнику, що лікує свою депресію. Хоча якість її роботи не змінилася, керівник перестає доручати їй відповідальні завдання: «З таким діагнозом на тебе не можна покладатися». Висновок зроблено за діагнозом, а не за результатами роботи чи обговоренням її потреб.
Як повʼязані стереотипи, упередження та дискримінація?
ⓘ
Стереотип — узагальнене переконання про групу, упередження — негативна оцінка або емоційна реакція на його основі, а дискримінація — несправедливі дії чи обмеження. Це повʼязані складові стигматизації, які можуть проявлятися разом [3].
До речі, знати про існування стереотипу не означає погоджуватися з ним.
Різницю видно на прикладі ставлення до колеги. Наведені ситуації умовні [3]:
| Поняття | Що означає | Ілюстративний приклад |
| Стереотип | Узагальнене переконання про групу | «Люди з психічними розладами не можуть добре працювати» |
| Упередження | Негативна оцінка або емоційна реакція | Недовіра до колеги після повідомлення про діагноз |
| Дискримінація | Несправедливі дії чи обмеження | Відмова в підвищенні лише через діагноз |
Як проявляється стигматизація психічних розладів?
ⓘ
Стигматизація може проявлятися в поведінці оточення, у негативних переконаннях людини про саму себе та в організаційних правилах. Ці рівні можуть перетинатися: наприклад, повторюване знецінення з боку інших іноді впливає на самосприйняття людини [3].
Що таке суспільна стигма?
ⓘ
Суспільна стигма у сфері психічного здоровʼя — це негативні переконання та ставлення оточення до людей із психічними розладами. Вона може проявлятися у висміюванні, униканні спілкування або необґрунтованій недовірі [3].
Щоб побачити її в повсякденному житті, можна звернути увагу на такі ілюстративні ситуації:
- У родині симптоми депресії пояснюють «лінощами» й радять перестати вигадувати.
- У навчанні за людину вирішують, що вона не впорається із завданням, не запитавши про її можливості та потреби.
- У компанії друзів назву психіатричного діагнозу використовують як образу.
- Після повідомлення про лікування знайомі починають уникати людини, хоча раніше спілкувалися з нею звично.
Корисне запитання для перевірки власної реакції: «Я відповідаю на конкретні слова й дії цієї людини чи на те, що уявляю про її діагноз?»
Що таке самостигматизація?
ⓘ
Самостигматизація виникає, коли людина засвоює негативні суспільні стереотипи та застосовує їх до себе. Наприклад, починає вважати себе менш цінною або нездатною через психічний розлад [4].
Це може звучати так:
- «Мені не можна довіряти»,
- «Ніхто не захоче зі мною стосунків»,
- «Зі мною щось не так, бо мені потрібна допомога».
Такі висновки відрізняються від конкретного визнання труднощів: «Зараз мені складно зосереджуватися, і я потребую підтримки».
Систематичний огляд 127 публікацій, з яких 45 увійшли до метааналізів, виявив звʼязок самостигматизації з нижчими самооцінкою та надією, а також із вираженішими психіатричними симптомами. Автори підкреслили, що ці звʼязки не доводять, що саме стигма спричинила всі зміни [4].
Страх реального осуду не дорівнює самостигматизації. Людина може поважати себе та водночас обережно обирати, кому довірити інформацію про здоровʼя.
Найчастіше самостигматизація проявляється як почуття провини та сорому за наявність діагнозу, коли людина починає вважати себе неповноцінною і тим самим визначає свою подальшу долю. Вибір у житті робиться не з огляду на потреби та бажання, а виходячи з діагнозу — складно пробувати нове, немає надії та віри, що задумане вдасться, ніби діагноз починає визначати подальший шлях людини. При самостигматизації клієнти готові знецінювати свої досягнення з більшою силою та відмовлятися від руху вперед або досягнення цілей, пояснюючи це тим, що людям із діагнозом не все дано, або використовуючи діагноз для пояснення своїх невдач. Часто такій людині хочеться додаткової підтримки від близьких або, навпаки, через сором вона може дистанціюватися від інших, позбавляючи себе необхідного рівня якості життя й додатково страждаючи від цього. Різниця між замовчуванням свого діагнозу під час самостигматизації та природним бажанням приватності полягає у переживанні токсичного сорому та почуття власної неповноцінності, які не виникають тоді, коли ми вільно позначаємо свої межі, не говорячи про особисте та інтимне.
Що таке структурна стигма?
ⓘ
Структурна стигма — це правила та практики установ, які прямо або опосередковано обмежують можливості людей із психічними розладами. Вона може існувати навіть без відкритих образ чи ворожого ставлення [5].
Наприклад, організація може автоматично виключати кандидатів із певним діагнозом, не оцінюючи їхні індивідуальні можливості. Американська психіатрична асоціація також відносить до структурних проявів нерівність у фінансуванні та доступності допомоги [5].
Водночас не кожна черга, недоступна послуга чи відмова є доказом стигми. Потрібно зʼясувати причини, правила й те, як вони застосовуються. Оцінка законності конкретних обмежень залежить від обставин та чинного законодавства.
Чому виникає стигматизація психічних розладів?
ⓘ
Стигматизацію підтримують страх, недостатнє розуміння психічних розладів і засвоєні негативні уявлення. Неточні медійні образи також можуть впливати на те, як люди сприймають психічні розлади [5].
Упередження легко впізнати у твердженнях, які начебто пояснюють усе одним словом. Розгляньмо чотири поширені міфи.
- «Психічний розлад — ознака слабкої волі». На психічне здоровʼя впливають біологічні, психологічні та соціальні чинники. Звести розлад до сили характеру означає ігнорувати цю складність [2].
- «За діагнозом можна зрозуміти, якою є людина». Діагноз не замінює знайомства з її досвідом, цінностями, характером та можливостями.
- «Люди з психічними розладами небезпечні». Це шкідливе узагальнення. Наприклад, Національний інститут психічного здоровʼя США зазначає, що більшість людей із шизофренією не вчиняє насильства [6].
- «Якщо звернулася по допомогу, сама вже нічого не можеш». Звернення до фахівця не дає підстав позбавляти людину права ухвалювати рішення. Ба більше, просити про підтримку — сміливий крок: він може допомогти людині краще зрозуміти власні потреби, впоратися з труднощами та реалізувати свої можливості.
Чому пояснення «це захворювання, як і будь-яке інше» працює не так, як очікували
Була думка, що якщо пояснювати людям біологічну природу психічних розладів, упереджень стане менше. Логіка проста: якщо людина не винна у своєму стані, її перестануть засуджувати.
Метааналіз 2012 року простежив, як змінювалися уявлення населення різних країн протягом десятиліть. Знання про біологічні механізми справді зросли. Але ставлення до людей із психічними розладами не покращилося, а щодо шизофренії навіть погіршилося [16].
Інший метааналіз 2013 року пояснює, чому. Біогенетичні пояснення справді зменшують схильність звинувачувати людину. Але водночас вони посилюють переконання, що людина небезпечна, і песимізм щодо її одужання: якщо справа в біології, то це начебто назавжди [17].
Висновок не в тому, що біологію треба замовчувати. Радше в тому, що самого такого пояснення причин недостатньо. Зменшує упередження не лише інформація про механізм, а й знайомство з людиною та її досвідом.
Як медіа можуть підтримувати стигматизацію психічних розладів?
ⓘ
Медіа можуть підтримувати стигматизацію, коли систематично повʼязують психічні розлади з небезпекою або зводять персонажів до їхніх симптомів. Дослідження новин і кіно показують, чому такі образи потребують уважного аналізу [7, 8].
У дослідженні випадкової вибірки 400 новинних матеріалів США за 1995–2014 роки тема насильства згадувалася у 55% матеріалів про психічні розлади. Категорія охоплювала як насильство щодо інших, так і самоспрямоване. Це показник змісту новин, а не частки людей із розладами, які вчиняють насильство [7].
Інший приклад — дослідження фільму «Джокер», опубліковане у 2020 році. У Новій Зеландії 164 дорослих випадково розподілили на перегляд «Джокера» або «Термінатора: Фатум». Після «Джокера» показник упередженості щодо людей із психічними розладами зріс порівняно з контрольною групою [8].
Від редакції qui.help. Медіаприклади та дослідження з інших країн допомагають пояснити механізми стигматизації. Вони не є статистикою для України й не дозволяють оцінити поширеність упереджень серед українців.
Як стигматизація впливає на життя та звернення по допомогу?
ⓘ
Стигматизація може ускладнювати стосунки, знижувати впевненість у собі й створювати барʼєри для звернення по допомогу. Людина може боятися, що про лікування дізнаються інші або що її почнуть сприймати інакше [4, 9].
У систематичному огляді 144 досліджень із загалом 90 189 учасниками стигма була повʼязана зі зменшенням звернень по допомогу. Загальний звʼязок автори оцінили як малий або помірний. Найчастіше серед барʼєрів, повʼязаних зі стигмою, повідомляли про занепокоєння щодо розкриття інформації [9].
Для читача це може виглядати як внутрішній конфлікт: «Мені потрібна допомога, але якщо хтось дізнається, мене засудять». Якщо вас лякає саме перша консультація, у матеріалі «Боюся психолога» ми окремо розбираємо можливі страхи перед зустріччю.
Доступність послуг теж має значення. Брак коштів, складна логістика або відсутність потрібного фахівця не варто пояснювати лише соромом. ВООЗ наголошує, що системи допомоги недостатньо забезпечені ресурсами, а розрив між потребою та отриманням лікування залишається великим [2].
Ще одне міжнародне дослідження показує, як це впливає на рішення людей.
Понад тисячу людей із депресією опитали в 35 країнах:
- 79% повідомили, що стикалися з дискримінацією щонайменше в одній сфері життя.
- 37% відмовилися від спроби почати близькі стосунки.
- 25% не подали заявку на роботу.
- 20% не почали навчання [18].
У більшості учасників траплявся досвід дискримінації. Однак серед тих, хто очікував дискримінації на роботі, майже половина (47%) ніколи її не зазнавала. Те саме в близьких стосунках: 45% [18].
Тобто частина обмежень виникає ще до того, як хтось справді скривдив людину. Очікування осуду може зупиняти так само, як сам осуд.
Що відбувається зі стигматизацією в Україні?
ⓘ
Українські опитування останніх років фіксують помітне зниження стигми щодо психологічної допомоги. Частка людей, які звертаються до психологів, зросла, а частка тих, хто категорично не планує звертатися, зменшилася приблизно вдвічі [19].
За даними четвертої хвилі всеукраїнського дослідження (грудень 2024 — січень 2025):
- Частка опитаних, які за потреби звертаються до психолога, зросла з 7% у 2022 році до 17% на початок 2025 року.
- Запит на психологічну підтримку за цей час збільшився з 41% до 71%.
- 86% опитаних вважають, що тему ментального здоровʼя варто обговорювати більше, тоді як на початку 2024 року так вважали 75% [19].
Водночас барʼєри нікуди не зникли. У нашому власному опитуванні 2025 року близько 40% респондентів мали досвід звернення до психолога чи психотерапевта, а понад третина категорично відкидала таку можливість. Серед головних перешкод називали вартість і впевненість, що впораються самостійно [20].
Тобто картина змішана: говорити про психічне здоровʼя стало прийнятніше, ніж кілька років тому, але від готовності говорити до готовності звернутися ще є велика різниця.
Більше цифр ми зібрали в матеріалі Дослідження 2025: Психічне здоровʼя українців у 14 важливих запитаннях.
Що робити, якщо ви стикаєтеся зі стигматизацією?
ⓘ
Якщо ви стикаєтеся зі стигматизацією, можна позначити межі, знайти підтримку й обрати спосіб реагування відповідно до ситуації. Не потрібно розкривати більше особистої інформації, ніж ви готові, або вступати в суперечку, яка виснажує чи створює ризик.
Ось які можливі кроки:
- Опишіть конкретний випадок. Що саме сказали чи зробили? Чи змінилося ставлення після інформації про діагноз? Це допоможе відрізнити факт від припущення.
- Оцініть, чи безпечно відповідати. Можна пояснити свою позицію, попросити припинити розмову, завершити її або звернутися по підтримку.
- Позначте межу короткою фразою. Наприклад: «Я готова обговорювати мою роботу, але не приймаю висновків про мої здібності лише через діагноз».
- Знайдіть союзника. Це може бути близька людина, колега, керівник або представник спільноти, якому ви довіряєте.
- Якщо ситуація впливає на ваші можливості, збережіть факти. Повідомлення, дати й опис рішень можуть допомогти під час розмови з відповідальною особою чи отримання правової консультації.
Для особистої розмови можна використати й такі слова: «Прошу не називати мій стан лінощами» або «Я не хочу обговорювати подробиці лікування. Зараз мені потрібна конкретна допомога з…».
Не обовʼязково знаходити ідеальну відповідь одразу.
Від редакції qui.help. Обережність щодо розкриття діагнозу не робить вас відповідальними за чужі упередження. Ви не повинні публічно розповідати про здоровʼя, щоб боротися зі стигмою. Для окремих професій і формальних процедур можуть діяти спеціальні вимоги, їх потрібно перевіряти окремо.
Якщо після таких ситуацій залишається сильний сором або самозвинувачення, це можна обговорити з психологом, який працює із соромом і провиною.
Як підтримати людину з психічним розладом без стигматизації?
ⓘ
Підтримка починається з уважного слухання, поваги до приватності й довіри та запитання про потреби. Краще пропонувати конкретну допомогу, ніж пояснювати симптоми характером людини чи вимагати «взяти себе в руки» [5].
Нижче — приклади формулювань, які варто адаптувати до ваших стосунків і того, про що людина сама готова говорити.
Що допомагає
- «Дякую, що розповіла. Як я можу тебе підтримати?»
- «Ти хочеш, щоб я послухала, чи допомогла знайти рішення?»
- «Можу принести їжу або допомогти записатися на консультацію, якщо тобі це потрібно».
- «Чи можна комусь розповісти про це, чи ти хочеш зберегти розмову між нами?»
Що може знецінювати
- «Просто зберись, усім зараз важко».
- «Ти не схожа на людину з таким діагнозом».
- «Тепер зрозуміло: усі твої рішення через розлад».
- «Я вже розповіла іншим, щоб вони знали, як із тобою поводитися».
Підтримка не вимагає заперечувати труднощі. Можна одночасно поважати людину й визнавати, що їй зараз потрібні лікування, відпочинок або допомога з повсякденними справами.
Так само повага до діагнозу не скасовує особистих меж у стосунках.
Як говорити про психічні розлади без стигматизації?
Не використовуйте назви діагнозів як образи.
Коректні формулювання «людина з депресією» або «людина з біполярним розладом» називають стан (або розлад), але не зводять до нього особистість. Натомість некоректні «біполярщик», «шизік» чи «межовий» перетворюють діагноз на ярлик: ніби він пояснює все про характер і поведінку людини. У нейтральному тексті краще назвати людину, а потім — розлад, якщо ця інформація справді потрібна [21–23].
В особистому спілкуванні враховуйте, як людина сама описує свій досвід. Це особливо важливо щодо аутизму: багато аутичних людей обирають назву «аутична людина», бо сприймають аутизм як частину своєї ідентичності. Інші віддають перевагу «людина з аутизмом».
Тому конструкція «людина з…» не є універсально обовʼязковою для всіх людей — запитайте людину напряму, як їй краще. Але обрана самоназва й використання слова «аутист» як образи — різні речі [24].
Нижче — редакційний словничок на основі рекомендацій Американської психіатричної асоціації, «Довідника безбарʼєрності» та Autistic Self Advocacy Network [21–24]. Якщо діагноз невідомий або не стосується розмови, описуйте конкретну поведінку чи переживання без припущень про розлад.
| Стигматизуюче | Коректно | Чому |
| «Псих», «ненормальний» | «Людина з психічним розладом» — коли діагноз відомий і доречний у розмові. | Образа знецінює людину. Незвична поведінка сама по собі не дає підстав приписувати діагноз. |
| «Шизофренік», «шизік» | «Людина з шизофренією» | Людину не варто ототожнювати з діагнозом або називати словом, яке використовують як образу. |
| «Біполярщик», «БАР-ник» | «Людина з біполярним афективним розладом» | Розлад — лише частина досвіду людини, а побутові зміни настрою не означають наявності БАР. |
| «Межовик» як назва людини | «Людина з межовим розладом особистості» | Назва розладу не має ставати ярликом для особистості чи поясненням усіх її вчинків. |
| «Страждає від розладу» в кожній згадці | «Має розлад» або «живе з розладом»; про страждання — коли людина так описує свій досвід. | Не слід наперед визначати весь досвід людини як страждання. Водночас її біль і труднощі важливо визнавати. |
| «Нормальні люди» на противагу людям із розладом | «Люди без цього розладу» або «люди, які не мають розладу…», якщо порівняння необхідне. | Протиставлення створює враження, ніби діагноз робить людину менш повноцінною. |
| «Аутист» як образа або ярлик за поведінкою | «Аутична людина» або «людина з аутизмом чи з РАС», за вибором самої людини. | Поважайте самоназву. Стигматизує використання слова для приниження, а не сама згадка про аутизм. |
Які слова або дії можуть виглядати як турбота, але посилювати стигматизацію?
Часом буває, що люди, які дізнаються про діагноз близької людини, змінюють своє ставлення до неї, хоча фактично людина, якою була, такою і лишається — до діагностики чи після. Інколи люди перестають ділитися чи вільно спілкуватися як раніше з людиною, яка має діагностований психічний розлад. Це і є початок стигматизації. А через такі фрази як: «Тобі небезпечно лишатися самій, я приїду», «Ти ж розумієш, що тобі краще не приймати рішення без мене», «Чого ти не зателефонувала коли прийшла додому?», «Ти зараз не можеш адекватно оцінювати ситуацію, давай краще ми» — керуючись власним острахом, бажанням розрядити напругу та взяти під контроль ситуацію, таким чином, характеристики розладу починають приписувати самій людині. Тож надійний шлях в комунікації, без огляду на розлад, — це ставити запитання людині і чути відповідь, як зараз для людини краще. Турбота не є сама по собі стигматизацією, а навпаки, є важливою для будь-якої людини. Наголос тільки на реалізації з поваги та любові до близької людини.
Як зменшувати стигматизацію в суспільстві?
ⓘ
Зменшення стигматизації потребує не лише обізнаності, а й участі людей із власним досвідом психічних розладів та змін у практиках установ. ВООЗ визначає три основні принципи: їхнє лідерство або співлідерство, соціальний контакт та інклюзивні партнерства [10].
Соціальний контакт — це можливість почути й пізнати людину, а не лише прочитати про її діагноз. Він може відбуватися особисто або через історії та відео. Участь має бути добровільною: людину не варто змушувати розповідати про себе чи представляти всіх людей із подібним досвідом.
На практиці організації можуть почати з таких змін:
- Роботодавці — оцінювати результати роботи та обговорювати індивідуальні потреби, замість того, щоб робити припущення за діагнозом.
- Освітні установи — реагувати на висміювання, пояснювати правила звернення по підтримку та залучати учнів до обговорення потрібної допомоги.
- Медіа — перевіряти доречність згадки про діагноз, уникати сенсаційних ярликів і включати голоси людей із власним досвідом.
- Медичні заклади — давати зрозумілі пояснення, поважати приватність і боротися із медичним газлайтингом.
Самих заяв про повагу недостатньо. Важливо, що відбувається після них: чи припинилося висміювання в класі? Чи може працівник попросити про підтримку без страху осуду? Чи реагують в медичному закладі на скарги?
Запитати про це варто насамперед людей, для яких запроваджують зміни, і врахувати їхні відповіді. Такий підхід допомагає побачити, що працює, а що ще потрібно змінити [10].
Що каже закон України про стигматизацію психічних розладів?
ⓘ
Українське законодавство передбачає запобігання стигматизації та захист від дискримінації. Окремі норми стосуються рівних можливостей у праці, доступу до освіти й конфіденційності діагнозу. Водночас для певних видів роботи закон може встановлювати спеціальні вимоги до стану здоровʼя [11–14].
Закон «Про систему охорони психічного здоровʼя в Україні» визначає дестигматизацію як один із принципів державної політики. Стаття 8 передбачає повагу до всіх людей незалежно від стану їхнього психічного здоровʼя, а стаття 4 — просвітницькі заходи для запобігання стигматизації [11].
На роботі: чи може діагноз бути підставою для обмежень?
ⓘ
Стаття 2-1 Кодексу законів про працю забороняє дискримінацію, зокрема за станом здоровʼя та інвалідністю. Водночас установлені законом вимоги до здоровʼя для певних видів робіт можуть бути правомірними. Важливо розрізняти такі вимоги й рішення, ухвалені через стереотип про діагноз [12].
Наприклад, припущення «людина з депресією завжди ненадійна» не є оцінкою її професійних навичок. Якщо після розкриття діагнозу вас відсторонюють від завдань або відмовляють у підвищенні, це може викликати розгубленість, образу й тривогу.
Ви не зобовʼязані самотужки розбиратися в юридичних тонкощах. Можна звернутися по правничу консультацію, щоб отримати підтримку й зрозуміти, як захистити свої права [11].
Державна служба України з питань праці пояснює: не вважаються дискримінацією передбачені законом обмеження й вимоги на певних видах робіт. Тому медичні вимоги до конкретної професії потрібно перевіряти окремо. Але роботодавець не може довільно підміняти їх власними уявленнями про психічні розлади [12].
У навчанні: право на освіту та повагу
ⓘ
Стаття 3 Закону «Про освіту» гарантує право на освіту незалежно від стану здоровʼя та інвалідності. Стаття 53 передбачає захист учнів і студентів від приниження гідності та дискримінації під час освітнього процесу [13].
Отже, діагноз не виправдовує висміювання, образливі ярлики чи приниження з боку однокласників, викладачів або адміністрації. Потреби в підтримці варто обговорювати індивідуально, з повагою до людини.
Водночас закон допускає спеціальні умови доступу до окремих спеціальностей і професій: їх слід перевіряти за відповідними нормами, а не пояснювати загальним твердженням «із таким діагнозом навчатися не можна» [13].
Чи потрібно повідомляти про діагноз на роботі або в навчальному закладі?
ⓘ
Стаття 39-1 Основ законодавства України про охорону здоровʼя захищає таємницю про стан здоровʼя. Вона забороняє вимагати та надавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз і методи лікування пацієнта [14].
Це важлива межа між обговоренням потрібної підтримки та розкриттям приватної медичної інформації.
Окремо можуть діяти законні процедури медогляду й визначення придатності до певної роботи. Їх не слід ототожнювати з довільною вимогою розповісти колегам чи викладачам усю історію лікування [12, 14].
Що робити, якщо ваші права порушують?
ⓘ
Збережіть повідомлення, документи та інші свідчення, запишіть обставини події й зверніться по правничу консультацію. Закон про систему охорони психічного здоровʼя передбачає право людей, які зазнали стигматизації чи дискримінації, на безоплатну правничу допомогу відповідно до законодавства [11].
Залежно від ситуації можна письмово звернутися до керівництва організації або закладу освіти, описати конкретні дії та попросити відповіді.
Юрист допоможе визначити подальший спосіб захисту.
Як психолог може допомогти впоратися з наслідками стигматизації?
ⓘ
З психологом або психотерапевтом можна обговорити сором, самокритичні переконання, особисті межі, травматичний досвід і складні почуття після досвіду стигматизації. Робота з фахівцем не замінює змін у середовищі, але може бути частиною вашої підтримки.
Наприклад, запит може звучати так: «Після коментарів родини я соромлюся лікування» або «Я хочу поговорити з керівником, але не знаю, скільки розповідати».
На консультації можна розглянути конкретну ситуацію, можливі відповіді й те, що допоможе вам почуватися впевненіше.
На початку індивідуальної терапії можна запитати фахівця про досвід роботи з вашим запитом, підхід і правила конфіденційності, включно з їхніми межами.
Психотерапія та медична допомога виконують різні завдання: оцінку можливого психічного розладу й потреби в медикаментах проводить лікар.
Приклад ситуації
Одна з клієнток платформи описує цінність спілкування без осуду: «З перших сесій відчула безпечний простір, де можна бути собою без страху осуду.»
Якщо ви хочете розібратися з наслідками стигматизації, осуду або знайти підтримку, на qui.help можна обрати фахівця для роботи з вашим запитом.
FAQ
Так. Для упередженого ставлення достатньо припущення про стан людини, незвичної для оточення поведінки або інформації про звернення по допомогу. Наприклад, знайомі можуть навішувати ярлики після того, як дізналися про консультацію психіатра. Сама консультація не означає наявності розладу.
Якщо страх заважає звернутися по підтримку, прочитайте матеріал «Як не боятися психолога і таки наважитися на зміни у житті», про те, з чого почати, навіть коли перша консультація викликає тривогу.
Не кожен жарт має однаковий зміст, але використання діагнозу як образи або пояснення нібито «неповноцінності» підтримує негативні ярлики. Варто враховувати контекст, стосунки й реакцію співрозмовника.
Якщо людина просить припинити, фраза «це ж просто жарт» не виправляє ситуацію. Можна коротко визнати невдале формулювання, перепросити й надалі обирати слова, які не знецінюють її досвід і не висміюють потребу в допомозі.
Про те, як позначати свої межі у спілкуванні й поважати чужі, можна прочитати в матеріалі про особисті межі.
Так, добрий намір не виключає знецінення. Наприклад, близькі можуть радити приховувати лікування, «щоб ніхто не подумав поганого», або ухвалювати всі рішення за людину, вважаючи її недієздатною.
Замість цього краще запитати, якої допомоги вона хоче та яку інформацію дозволяє повідомляти іншим. Турбота має враховувати її думку, право на приватність і можливість відмовитися від запропонованої допомоги без докорів.
Якщо після таких розмов ви починаєте сумніватися у власній цінності чи здатності ухвалювати рішення, можна звернутися до психолога, який працює із самооцінкою, й обговорити цей досвід.
Не обовʼязково. Самостигматизація стосується негативних переконань про себе, а рішення не розповідати про здоровʼя може бути свідомим захистом приватності. Наприклад, людина може приймати свій діагноз, але не довіряти певному середовищу.
Корисно запитати себе, що стоїть за рішенням: власний сором, реальний ризик осуду чи просто небажання ділитися особистим. Ці причини можуть поєднуватися, жодна з них не робить вас винними [4, 9].
Якщо сором заважає вам приймати себе й звертатися по підтримку, у матеріалі «Як подолати почуття сорому і провини» є пояснення цих переживань і способів роботи з ними.
У повсякденному спілкуванні рішення залежить від ваших потреб, довіри та безпеки. Можна обговорити конкретні труднощі або потрібні зміни в роботі, не розповідаючи всю історію лікування.
Перед розмовою подумайте, кому саме ви хочете повідомити інформацію та для чого. Ви можете залишити діагноз приватним і водночас попросити про потрібну підтримку.
Якщо розмова з колегами викликає напруження, це можна обговорити з психологом, який працює з конфліктами на роботі.
Так, упередження можуть поширюватися на родину та інших близьких. Наприклад, їх можуть звинувачувати у стані людини або уникати спілкування з усією сімʼєю. Американська психіатрична асоціація зазначає, що такий досвід може супроводжуватися самообвинуваченням та ізоляцією [5].
Близьким теж може бути потрібна підтримка. При цьому варто поважати приватність людини й не розповідати про її діагноз без узгодження заради пояснення власних труднощів.
Якщо чужий осуд або тривога за близьку людину спричиняє постійне напруження, на qui.help можна знайти психолога для роботи зі стресом і подбати про власну підтримку.
Можна попросити пояснити конкретне формулювання та сказати, як воно на вас вплинуло: «Коли ви називаєте мене так, я відчуваю осуд і мені важче говорити відверто». Якщо розмова не допомагає, можна отримати іншу професійну думку або звернутися до адміністрації закладу.
Незгода з рекомендацією сама по собі не означає стигматизацію. Проте приниження чи знецінення не варто приймати як обовʼязкову частину допомоги.
Якщо ви вирішили завершити співпрацю, у статті «Як змінити психолога» пояснюємо, як повідомити про своє рішення та на що звернути увагу, обираючи нового фахівця.
