Майбутнє однієї ілюзії Зигмунда Фрейда.

Я перечитав «Майбутнє однієї ілюзії» Зигмунда Фрейда. Чітко виражена думка автора. Природа людини така, що ними керують приваблення, задовольняючи які без обмежень, вона не зможе жити з іншими людьми, оскільки забере у них все, але не вб’є їх. Людина створює культуру (сукупність правил життя і поведінки), як засіб обмеження потягів, даючи їй можливість співжити з іншими у світі. Таке узагальнення може здатися занадто жорстким, але тільки до тих пір, поки ми не згадаємо реальні картини злочинів чи поведінки людей у воєнний час.

Подібний процес протікає в житті кожної дитини. Спочатку він хоче всього і без обмежень. З часом батьки навчають його правилам поведінки з іншими людьми, щоб узгодити свою привабливість з реальністю співіснування в суспільстві. На шляху засвоєння цих правил дитина може очікувати невдачі. Правила не можуть бути засвоєні, тоді це стане асоціальним психопатом. Правила можуть придушити це, а потім почуття провини за їхні потяги призведе до нав’язливого неврозу.

За аналогією з цим, Фрейд вважає релігійні обряди «універсальним неврозом одержимості», хоча він застереження, що «повноцінна паралель» не виходить, і «суть релігії не вичерпується цією аналогією».

Чому, всупереч очікуванням автора книги, я, віруючий, ця аналогія мене зовсім не ображає, але здається цілком логічною?

З.Фрейд говорить не про релігію як про особисту віру, а про культурні форми, які релігія приймає в різні історичні епохи, ставши іншим засобом примусу соціалізації. «План цього твору не включає розгляд істинності релігійних вчень, — пише він, — жоден віруючий не дозволить похитнутися у своїй вірі цими… аргументами», оскільки він «має певні інтимні зв’язки зі змістом релігії». Але «є неймовірно незліченна кількість інших, які не вірять у цьому сенсі. Вони підкоряються культурним приписам, тому що дозволяють налякатися погрозами релігії, і вони бояться релігії, доки вони повинні вважати її частиною реальності, яка встановлює їхні межі».

Фрейд, будучи невіруючим, не має досвіду «інтимного зв’язку зі змістом релігії», але він нічого про це не пише. Він говорить про тих, хто «завжди вміє робити релігійні приписи суто зовнішніми» і зауважує, що «неможливо побудувати зобов’язання будувати на мотивах, які існують лише для небагатьох».

Тому мені легко прийняти його висновки. Для мене віра є засобом перетворення душі. «Зміст релігії», будучи свідомим, може допомогти в цьому перетворенні, а залишаючись «чисто зовнішнім», є ілюзія, мета якої, як частина культури, робить можливим життя людини в суспільстві.

Так, і сам Фрейд в кінці книги пише, що суперництво між наукою та релігією є «тимчасовим, але не непримиреним», оскільки їхні спільні цілі — «любов до людини та обмеження страждань».