Чи потрібно звертатись до психіатра?
Мені потрібна допомога, тому що вже тривалий час близько 8 місяців я я не можу впоратися з однією темою, яка повністю займає мої думки.
Після народження дитини та низки стресових подій у мене з’явилася дуже сильна зацикленість на фотографіях і відео доньки, особливо її перших місяців життя. Я справді зробила менше фотографій і відео, ніж хотіла, і тепер не можу перестати про це думати. Я постійно повертаюся до думок про те, що могла фотографувати більше, могла зробити це якісніше, могла по-іншому одягати дитину або зберегти більше спогадів.
Я можу багато разів прокручувати в голові одні й ті самі ситуації, аналізувати їх, шукати, що можна було зробити інакше, і звинувачувати себе. Хоча я розумію, що минуле вже неможливо змінити, мозок ніби не дозволяє відпустити цю тему.
Мене особливо тригерять фотографії та відео інших дітей, немовлята приблизно того ж віку, а також власні фото доньки. Це викликає сильний жаль, смуток, почуття провини та думки, що я недодала своїй дитині важливих спогадів.
Раніше до цього додавалася сильна тривога. Зараз тривога стала меншою, але залишилися нав’язливі думки, постійне повернення до цієї теми, смуток і глибоке відчуття втрати. Через це мені важко повноцінно насолоджуватися материнством і жити теперішнім.
Я хочу зрозуміти, який це може бути розлад, чи можуть мої симптоми відповідати післяпологовій депресії, обсесивно-компульсивному розладу або іншому стану, і яке лікування буде для мене найефективнішим.
Моя головна мета — перестати бути постійно “застряглою” в минулому, прийняти те, що вже сталося, перестати нескінченно себе звинувачувати й знову отримувати радість від життя та материнства.
Ответы
23Добрий день. Для початку потрібна робота з психологом.
Ельвіра, завжди можна звернутись до психіатра або клінічного психолога, щоб отримати діагноз і фармакологічну підтримку. Але, це не відмінить роботи в психотерапії. Фармакологія лікує «симптоми», але не працює з причинами.
Те, що Ви описуєте, мені видається проявами сильного почуття провини. Я б запитала «а що Ви ще не додали дитині»? Адже тема фотографії, це більше схоже на «зміщення». Дитині, ж явно все одно на кількість її фото немовлям.
Я б рекомендувала Вам піти до психотерапевта поговорити про все це, розібратись в істинних причинах почуття провини, яке ірраціональне і проявляється в вині за відсутність фото.
Бережіть себе.
Ельвіра. З мого практичного досвіду те що бачить психолог і те що бачить психіатр часто різні діагнози в 50% і це нормально. Варто розпочати з консультації в клінічного психолога. Зазвичай 3-10 зустрічей прояснюють стан і потребу або ні в психіатрі.
Ви дійсно яскраво передали опис свого стану. Але хочеться спитати "а що ще?". Відчувається і які сильні ваші переживання і як важлива для вас ця тема.
Дякую за Ваше запитання, Елвіра. За описом це схоже на нав’язливі переживання з вираженим почуттям провини та застряганням на минулому, що може зустрічатися при післяпологових тривожних або депресивних станах (або ОКР). Рекомендую Вам звернутися до психіатричною допомогою для очної оцінки стану. Після 8 місяців таких симптомів не варто залишатися з цим наодинці. Психотерапія ( за потреби медикаментозна підтримка) зазвичай добре допомагає зменшити ці думки та повернути здатність радіти материнству.
Вітаю
Схоже, що про щось ви точно горюєте і, можливо, це не тільки про фото
З навʼязливими думками можна звернутися до психотерапевта
Звернення до психіатра також зайвим не буде. Можливо, спочатку трошки стабілізувати стан медикаментозно, а потім, вже не такою виснаженою, розбиратися з причинами
Сил та наснаги!
Те, що ви описуєте - нав’язливе повернення до однієї теми, самозвинувачення, неможливість “відпустити” - дійсно може бути і ОКР, і депресивно-тривожним станом після пологів, і їхнім поєднанням. Точний діагноз заочно не визначити, але сама структура (зациклення на конкретній деталі, яку вже не змінити) дуже нагадує саме нав’язливий механізм, а не просто смуток.
Є одна річ, яку варто дослідити в терапії, і вона часто лишається поза увагою: чому саме фотографії й спогади про перші місяці життя дитини стали для вас настільки болючою точкою? За таким сильним страхом “недодати дитині спогадів” може стоять щось особисте - власний досвід. Ніби мозок проєктує на дитину той дефіцит, який колись відчув сам. Це лише гіпотеза, і перевірити її можна тільки в роботі з терапевтом, але саме такі “особисті вузли” часто й тримають людину в цій темі місяцями, попри розуміння, що минуле не змінити.
Тому я б порадила не лише симптоматичну допомогу (тривога, нав’язливі думки), а й терапію, яка дає простір розібратися, звідки саме ця тема має для вас таку вагу. Паралельно можна пройти оцінку у психіатра - щоб виключити або підтвердити клінічний рівень стану і не гаяти час.
З опису ваших симптомів я б рекомендувала розпочати з роботи з психологом або психотерапевтом. Такі стани добре піддаються психотерапії, особливо коли йдеться про нав’язливі думки, почуття провини, зацикленість на минулому та труднощі з прийняттям того, що вже неможливо змінити.
Якщо під час роботи стане зрозуміло, що симптоми мають високу інтенсивність, суттєво погіршують якість життя або психотерапії недостатньо, тоді я порекомендую звернутися до психіатра для діагностики та, за потреби, медикаментозної підтримки.
Не залишайтеся з цим наодинці. З такими переживаннями можна ефективно працювати. Якщо відчуєте, що готові, буду рада підтримати вас в терапії як психолог і психотерапевт.
Вітаю! Можливо за вашим запитанням стоїть зовсім інше, глибинне, переживання яке ви не помічаєте. Можливо "не зробила фото як хотіла" це про "яка я мати" або "неприйняття себе та своїх виборів". Вам краще звернутись до психолога щоб зрозуміти ваш внутрішній конфлікт і що його запускає та опрацювати. Не бачу в контексті чогось що відповідало б клінічному стану, але ви можете пройти тести на окр та після родову депресію та розібрати їх на консультації. Якщо у пошуках спеціаліста, звертайтесь, проконсультую.