Не можу прийняти , картаю себе
Хочу звернутися саме до психологів за порадою, бо я вже не розумію, як правильно переосмислити те, що сталося.
Після народження донечки зі мною сталася дуже стресова для мене подія, на якій я сильно зациклилася. Я ніби випала з нормального життя на кілька місяців. Дитину я дуже любила, доглядала, була постійно поруч, але через свій стан дуже мало її фотографувала і знімала на відео.
І тепер я не можу собі цього пробачити.
Мені болить саме тому, що я настільки сильно люблю свою донечку. Я так хотіла зберегти її маленькою — кожен період, як вона змінювалася, наші моменти разом. А тепер у мене відчуття, ніби одна подія забрала всю мою увагу й украла в мене частину того часу, який мав бути одним із найщасливіших у моєму житті.
Я вже близько двох місяців приймаю антидепресанти. Стало трохи легше — я вже не провалююся в цей біль настільки глибоко, як раніше. Але сама думка нікуди не зникла. Вона все одно з’їдає мене зсередини, особливо коли я дивлюся на свою дитину, яку так сильно люблю, і думаю, наскільки сильно хотіла б мати більше спогадів про неї зовсім маленьку.
Я розумію головою, що минуле неможливо повернути. Але емоційно не можу цього прийняти. І я не хочу, щоб мене просто переконували, що «фото неважливі», бо для мене вони важливі.
Я хочу навчитися визнавати, що мені справді шкода втрачених кадрів, але перестати сприймати це як втрату частини материнства і карати себе за це щодня.
Психологи, підкажіть, будь ласка: як переосмислюють те, чого вже неможливо змінити? Як перестати дивитися на перші місяці своєї дитини тільки через думку «я втратила цей час» і знову побачити в них те, що насправді було — мою дитину, мою любов до неї і те, що я весь цей час була поруч?
Відповіді
3Переосмислення іноді приходе зі сльозами
Дуже стресові події самі по собі вибивають людину зі звичного буття, та звужують фокус уваги.
Але ви майже пройшли цей шлях і вже повертаєтесь )
Прийшов час плакати.
Сльози, щирі та гіркі, самі по собі і запускають цей процес переосмислення.
З пов. клінічний психолог у психіатрії с 2002р та психотерапевт с 2013р
Вітаю! Я дитячий сімейний психолог.
Спробуйте розділити «стан» і «присутність»
Головна пастка провини це думка: «Якщо я була в розпачі / тривозі / без сил, значить, мене не було поруч».
Важливо відокремити ваш тодішній емоційний стан від вашого факту буття мамою:
Ви могли не відчувати ейфорії, але ви годували, заколисували, тримали на руках, реагували на плач.
Ваша дитина сприймала не ваше «ідеальне уявлення про материнство», а ваше реальне тепло, ваш запах, ваш голос.
Психологія називає це концепцією «достатньо хорошої матері» (за Д. Віннікоттом): дитині не потрібна ідеальна мама з картинки, їй потрібна жива мама, яка просто є поруч і задовольняє її базові потреби в міру своїх тодішніх сил.
Також є моливість в терапії або ж спробуйте самі таку практику «Переспрямування фокуса» (Рефреймінг по іншому)
Коли розум повторює думи про «втрачений час», він працює як фільтр, який вирізає всі світлі моменти. Щоб змінити цей фокус, спробуйте виконати практичну вправу:
Знайдіть матеріальні свідчення: Візьміть декілька фотографій чи відео тих перших місяців. Подивіться на них не крізь призму того, що ви відчували всередині, а крізь призму того, що бачила дитина.
Подивіться очима дитини: На фото дитина спить на ваших руках? Вона дивиться на вас? Вона тепло вдягнена? Вона в безпеці? Для неї цей час не був втраченим. Для неї це був час, коли весь її світ складався з вас, і ви в цьому світі були.
Важлива також легалізація та оплакування втрачених ілюзій
Біль виникає тоді, коли є розрив між «як мало бути» (ідеальний образ материнства) та «як відбулося насправді».
Визнання того, що любов це дієслово
Почуття можуть заблокуватися від утоми чи стресу, але турбота це і є любов у дії.
Якщо ви вставали вночі, коли не було сил; якщо тримали на руках, коли самі хотіли плакати; якщо шукали рішення, як полегшити стан дитини — це і була ваша любов. Вона просто мала вигляд не посмішок з реклами, а тихої, щоденної витривалості. Запрошую на консультацію. Запрошую на консультацію.
Дуже відгукуюся ваші слова. І насамперед хочу сказати: вам не потрібно переконувати себе, що фотографії «не мають значення». Якщо для вас вони є способом зберігати пам’ять, близькість і важливі моменти — природно, що вам боляче через їхню відсутність.
Але, можливо, зараз ви оплакуєте не лише відсутні фотографії.
Ви оплакуєте образ материнства, яким хотіли його прожити.
Ви уявляли ці перші місяці як час, коли будете фотографувати маленькі ручки, перші усмішки, сон, купання, прогулянки… А натомість у вашому житті сталася подія, яка забрала багато вашої уваги, сил і внутрішнього ресурсу.
І тут дуже важливо побачити одну річ: ви не забрали цей час у себе. Ви його проживали в тих умовах і з тими ресурсами, які у вас тоді були.
Можливо, тоді вашим головним завданням було не фотографувати, а просто витримувати. Бути поруч. Годувати. Обіймати. Доглядати. Вставати вночі. Заспокоювати. Любити.
І дитині в той момент була потрібна не камера.
Їй була потрібна мама.
У позитивній психотерапії ми багато уваги приділяємо тому, щоб побачити не тільки те, чого нам бракує, а й те, що вже є. Іноді біль настільки сильно фокусується на «втраченому», що ми перестаємо бачити власні ресурси та те, що насправді відбулося.
Тому я б не ставила перед вами завдання «перестати шкодувати».
Можна шкодувати.
Можна сумувати за тими фотографіями.
Можна навіть дозволити собі поплакати за тією версією перших місяців материнства, яку ви хотіли мати.
Але поступово важливо відділити:
«Мені шкода, що цих моментів немає на фотографіях»
від
«Я втратила частину материнства».
Це не одне й те саме.
Фотографія — це слід спогаду. Але вона не є самим досвідом.
Ваше материнство відбувалося не лише в кадрі.
Воно відбувалося тоді, коли ви тримали донечку на руках. Коли вона засинала біля вас. Коли ви чули її плач і приходили. Коли доглядали за нею, навіть якщо вам самій було дуже важко.
Саме це формує надійну привʼязаність. Запрошую на консультацію, і розберемось чому так болить.