Як реабілітувати тривогу і дозволити собі душевний неспокій

Я написав не один пост і не одну статтю про її величність Тривогу. Як справлятись, що робити і чого не робити.  

Грішний, сам користуюся цими практиками і способами. Допомагає.

Рекомендую клієнтам.  І їм теж помічно.

Але!

Чому з тривогою неодмінно потрібно «справлятись», чому обов’язково треба «щось робити»?

Звідки ідея, що тривогу потрібно за всяку ціну «опановувати», «долати», словом,  хай би вона зникла, і то швидше?

Що в ній такого нестерпного?

Якби тривога могла розмовляти, ось що вона могла б відповісти:

«Я приходжу не просто так. Але я приходжу і не для того, щоб звести тебе з розуму. Я приходжу розповідати про майбутнє і про те, що важливо для тебе в ньому. І коли ти уникаєш мене, або чимшвидше хочеш позбутись, я йду геть. Я не горда. Але я повертатимусь. Бо я хочу бути поміченою і зауваженою. І я приходитиму доти, доки ти не захочеш вислухати.»

Хтозна, якщо знайти відвагу слухати свою тривогу – тоді нестерпне стане переносимим, а переносиме – нормальним.

А нормальне – цінним.