Турбота про себе

Я хочу почати жити разом зі своїм хлопцем, але щоразу чую про якесь «потім». Спочатку він говорить, щоб я здала на права, а тоді ми будемо жити разом. Я ж пояснювала, що хочу складати на права вже після переїзду до нього.

Нещодавно в місті, де він працює, стався вибух. Замість підтримки я почула, що в цьому винна я. Фактично мене звинуватили у вибухах і всьому, що відбувається в Україні. Я не витримала й послала його. У відповідь він сказав, що не дозволить витирати об себе ноги.

Але він не бачить, як сам постійно робить мені боляче: порівнює з тваринами, хоча я неодноразово просила цього не робити. Коли я намагаюся пояснити свої почуття, чую лише: «Успокоїшся — набереш».

З батьками ситуація не менш складна. До 20 років вони повністю контролювали моє життя, забирали мої гроші та вирішували, як мені жити.

Учора я зателефонувала мамі поговорити, але розмова знову перейшла на гроші. Коли я запитала, чому вона кричить, почула прокльони, побажання, щоб у мене ніколи не було дітей, і слова про те, що вона мене вбила б.

Був і випадок, коли батько піднімав руку на дітей. Улітку я навіть викликала поліцію, щоб вони розібралися в ситуації.

Понад 22 роки я жила серед контролю, фізичного, матеріального та психологічного насильства, образ і принижень.

І тепер, коли я просто хочу побудувати власне життя, мати любов, підтримку, повагу та спільне майбутнє, я знову стикаюся з болем.

Я втомилася постійно почуватися винною. Я просто хочу жити, бути почутою, мати право на власну думку, рішення та щастя. Я більше не хочу варитися в цьому котловані.

Я в процесі розлучення. У шлюбі була 23 роки. Останній рік став для мене і моїх доньк пекло ємоційним. У вересні я подала на розлучення та переїхала на іншу квартиру. До цього часу було 8-9 місяців розмов, пояснень про те що він знищує наших дітей ємоційно, що наша сім'я розпадаєть, але він закрився у кімнаті, і потім як з'ясувалося просто наблюдал як руйнується наша сімья, 8 -9 місяців ми з дівчатами бачили закриті двері, коли він приходив з роботи, і навіть коли був з нами в одному просторі продовжував знецінювати нав'язувати, знищувати нас ємоційно. Він казав що не знає як себе правельно вести з родиною, адже все наше сімейне життя пропрацював у морі, я обяснювала як це жити з родиною, що зараз нау усім важко, бо ми переїхали до Ізраіля. Нам треба підтримка одне одного як ніколи. А цего не було. І зараз коли ми живемо окремо, я не можу перегорнути листок цієї главы свого життя. Постійно думаю про все що сталося, мені диже обідно за це все, а він каже що його вини в цьому тільки 15-20%. Обідно що 23 роки я тягнула все на своїх плечах - "а что ты там такого делала", - 'не боюсь потерять твою дирку", но все в цьому напрямку. Усі слова події як колокол звенят у моїй голові, він звинувачює мене в тому що я віддала преоритет дітям а не йому. В загалі не розуміє що накоїв, з дівчатами зараз у школі працює психолог. - "Дети поедут в школу и мы заживем", діти мішали йому жити? Вони навчаються у плімії (школою інтернат) Вони захотіли там навчатися щоб його не бачити, Но і краще щоб змогли асімуліроватися до Ізраїлю, приїзжають на вихідні до мене. А я не маю вже сил, це все виносити, адже і так 23 роки тягнкла всі на собі, і тепер таке знецінення "ДИРКА" от це така віддяка за все. У моїй голові це все звинить. Я засинаю тільки с таблетками, які назначив лікар. Я не знаю як мені відпустити це все. Образа, несправедливість сидить в мені як кіл. Я не розумію як людина може такою бути! Але хочу спокійно жити, перегорнувшю ці сторінку, цієї книги.

В мене з дитинства є почуття провини з приводу того, що я доставляю іншим незручності/псую настрій/ набридаю тощо. Я хочу цього позбутись, але не знаю як