Турбота про себе

Після народження довгоочікуваної донечки моє життя змінилося. Я дуже її люблю, але вже майже рік перебуваю у важкому психологічному стані.

Усе почалося після хрещення, яке пройшло не так, як я очікувала. Я почала постійно прокручувати подію в голові, звинувачувати себе, що не передбачила певних моментів. Згодом мої переживання переключилися на перші місяці життя донечки: недостатню кількість фотографій із пологового, фото в шапочках та антицарапках, незбережені моменти перших свят.

Мене постійно мучить думка, що я не зберегла найцінніші миті її дитинства. Я порівнюю себе з іншими мамами, нескінченно аналізую минуле, продумую, як могла вчинити інакше, і не можу собі пробачити.

Нещодавно ми святкували перший день народження донечки. Свято було гарним, але через хвилювання я не зробила кількох бажаних фотографій біля фотозони. І тепер знову не можу перестати про це думати, хоча розумію, що проблема значно глибша за фотографії.

Мені діагностували післяпологову депресію, тривожно-депресивний розлад та ОКР. Уже майже три місяці приймаю сертралін і близько пів року проходжу КПТ, проте нав’язливі думки, сильний жаль і почуття провини залишаються.

Найболючіше те, що через свій психологічний стан я не змогла насолодитися першим роком материнства так, як мріяла. Замість радості часто відчуваю тривогу, тугу, провину, а спогади іноді викликають навіть фізичне тремтіння.

Моє головне запитання до фахівців: чи може ОКР у поєднанні з депресією настільки спотворювати сприйняття минулого, що звичайний материнський жаль перетворюється на нестерпне страждання? Чому навіть після тривалого лікування я не можу відпустити ці думки? І чи реально повернутися до нормального життя, навчитися приймати минуле та згадувати перший рік донечки з теплом, а не з болем?

Привіт, таке запитання про стосунки. Маю відносити з партнером 4 роки, все влаштовує є один спектр який мене постійно насторожує і не дає спокою. У партнера є свої заборони щодо мене, наприклад (червоний колір помади, одяг по фігурі без нього не можна носити, вести активно соцмережі, подорожувати без нього і тд) чи такі заборони є нормальними? Я намагалася говорити з ним про це, що тут немає нічого такого, що це ніяк не впливає на відносини, але погано впливає на моє життя, на що він каже що якщо я буду це порушувати то стосунків не буде.

Вітаю.

Близько 11 місяців тому чи близько того припинила довгу дружбу в 17 років.

Написала довге повідомлення, в якому пояснила причини, з яких припиняю спілкування, перед цим довго обдумувала це рішення.

У відповідь прилетіли образи та знецінення, натяк, що це нібито вона давно в мені розчарувалася і далі ми й так не змогли б спілкуватися.

Було прикро, але гаразд, я втомилася завжди розуміти, приймати та підтримувати й у відповідь отримувати лише крихти уваги.

Я відписалася від неї в соцмережах, через 4 місяці після цього вона з'явилася в мене в сторісах і так підглядала періодично.

Згодом я зрозуміла, що мені неприємно бачити її у своїй соцмережі, і заблокувала її.

Стало спокійніше, що вона більше не нагадує про себе.

Як от днями в моїх сторісах висвітилася сторінка її чоловіка навряд чи б він дивився, найімовірніше, вона дивиться з його сторінки, оскільки її особиста в мене в блоці.

Отож, людина пафосно наприкінці написала промову, де знецінила мене і сказала, що розчарувалася, але тепер наполегливо приходити в мої соцсети і навіть блок її не зупиняє і не ображає навіщо їй це? Тим паче, вона розуміє, що я бачу її. Вона не може повірити, що я, яка до цього була тією, що приймає і розуміє всі її таракани, отак взяла і просто закінчила спілкування? Чи спеціально нагадує про себе, чи може якась ще причина? Як вважаєте?