Дуже відгукуюся ваші слова. І насамперед хочу сказати: вам не потрібно переконувати себе, що фотографії «не мають значення». Якщо для вас вони є способом зберігати пам’ять, близькість і важливі моменти — природно, що вам боляче через їхню відсутність.
Але, можливо, зараз ви оплакуєте не лише відсутні фотографії.
Ви оплакуєте образ материнства, яким хотіли його прожити.
Ви уявляли ці перші місяці як час, коли будете фотографувати маленькі ручки, перші усмішки, сон, купання, прогулянки… А натомість у вашому житті сталася подія, яка забрала багато вашої уваги, сил і внутрішнього ресурсу.
І тут дуже важливо побачити одну річ: ви не забрали цей час у себе. Ви його проживали в тих умовах і з тими ресурсами, які у вас тоді були.
Можливо, тоді вашим головним завданням було не фотографувати, а просто витримувати. Бути поруч. Годувати. Обіймати. Доглядати. Вставати вночі. Заспокоювати. Любити.
І дитині в той момент була потрібна не камера.
Їй була потрібна мама.
У позитивній психотерапії ми багато уваги приділяємо тому, щоб побачити не тільки те, чого нам бракує, а й те, що вже є. Іноді біль настільки сильно фокусується на «втраченому», що ми перестаємо бачити власні ресурси та те, що насправді відбулося.
Тому я б не ставила перед вами завдання «перестати шкодувати».
Можна шкодувати.
Можна сумувати за тими фотографіями.
Можна навіть дозволити собі поплакати за тією версією перших місяців материнства, яку ви хотіли мати.
Але поступово важливо відділити:
«Мені шкода, що цих моментів немає на фотографіях»
від
«Я втратила частину материнства».
Це не одне й те саме.
Фотографія — це слід спогаду. Але вона не є самим досвідом.
Ваше материнство відбувалося не лише в кадрі.
Воно відбувалося тоді, коли ви тримали донечку на руках. Коли вона засинала біля вас. Коли ви чули її плач і приходили. Коли доглядали за нею, навіть якщо вам самій було дуже важко.
Саме це формує надійну привʼязаність. Запрошую на консультацію, і розберемось чому так болить.
