Не можу собі пробачити і зрозуміти що буду жити без цього.
Майже до 3 місяців донечка часто була в антицарапках, і тепер, коли я дивлюся на її фото та відео того періоду, мене дуже болить, що я не бачу її маленьких ручок.
Особливо мене мучить думка про дошку/колаж із фотографіями по місяцях. Я уявляла, що зроблю таку дошку на рік, але тепер дивлюся на фото за перші місяці й мені здається, що дитина на них виглядатиме ніби «без рук», бо ручки заховані в антицарапках. Від цієї думки мені стає дуже боляче.
Я постійно думаю: навіщо я їх одягала, чому не знімала хоча б для фотографій, чому тоді не подумала, наскільки важливими для мене будуть ці маленькі ручки на фото. Я розумію, що минуле вже неможливо змінити, але саме це й мучить найбільше. Мені здається, що я власноруч зіпсувала частину дуже цінних для себе спогадів.
Я хочу зрозуміти, як із цим працювати саме в терапії. Як навчитися дивитися на ці фотографії без цього болю і самозвинувачення? Як прийняти, що вони вже такі й інших фотографій того віку не буде? І як перестати постійно повертатися до думки, що я мала зробити інакше?
Відповіді
20А давайте на хвилинку уявимо, що на цих фотографіях немає антицарапок і ви бачите маленькі ручки донечки. Що тоді зміниться? Вам стане спокійніше? Зникне почуття провини? Чи, можливо, знайдеться інше «я мала зробити інакше»?
Мені здається, тут справа вже не стільки у фотографіях, скільки в тому, як сильно ви зараз себе звинувачуєте. І ось із цим якраз можна дуже добре працювати в терапії. Якщо захочете — приходьте, будемо розбиратися разом!
Це не провина, а відчуття утрати за втраченою можливістю- антицарапки одягають майже всі батьки, це була турбота, а не помилка. Напрямки для терапії:
1. Self-compassion — вчитися говорити собі так, як сказали б подрузі в такій ситуації.
2. ACT-підхід - мета не «перестати сумувати», а навчитися нести цей смуток без самопокарання.
3. Переосмислення наративу: «я дбала про безпеку шкіри доньки» замість «я зіпсувала спогади».
4. Якщо думки нав'язливо крутяться по колу — варто перевірити, чи немає тривожного/депресивного епізоду в післяпологовому контексті.
Якщо спробувати відповісти на ваше запитання: «як із цим працювати в терапії?», то може бути по-різному, в залежності від напрямку психотерапії. В психоаналітичній терапії можливо спершу досліджувати, чому фото привертає значну кількість вашої уваги, як це повʼязано із актуальними стосунками з вашою дитиною, або як це може бути повʼязане із вашим власним досвідом немовлячого віку. Окрім окреслених питань, в «розшифровці» вашого страждання може стати допоміжним і аналіз сновидінь. Це цілий процес, складно сказати точно як буде розгортатися робота, і в який момент настане полегшення і розуміння. Але це точно можливо, коли ви наважитеся спробувати звернутися до спеціаліста. Бажаю вам знайти свого психотерапевта! За бажання, можете звернутися до мене, буду рада допомогти.
Ірино, мені так чується, що за цим болем стоїть не лише втрата спогадів, а й переживання провини за те, чого вже неможливо змінити. Ми можемо працювати з цим досвідом, щоб минуле перестало бути джерелом самозвинувачення. Буду рада допомогти Вам у цьому і запрошую на консультацію
Іринко, по Ваших описах почуттів видно, що Ви людина тонкої душевної організації, тому багато з того, що інших людей не турбує, для Вас - важливо. Ваше почуття самозвинувачення, скоріш за все, має якусь історію... В терапії ми знаходимо причини емоційного стану, прибираємо внутрішні конфлікти. І жити стає легше. Короткостроково, звертайтеся)