Я хочу почати жити разом зі своїм хлопцем, але щоразу чую про якесь «потім». Спочатку він говорить, щоб я здала на права, а тоді ми будемо жити разом. Я ж пояснювала, що хочу складати на права вже після переїзду до нього.

Нещодавно в місті, де він працює, стався вибух. Замість підтримки я почула, що в цьому винна я. Фактично мене звинуватили у вибухах і всьому, що відбувається в Україні. Я не витримала й послала його. У відповідь він сказав, що не дозволить витирати об себе ноги.

Але він не бачить, як сам постійно робить мені боляче: порівнює з тваринами, хоча я неодноразово просила цього не робити. Коли я намагаюся пояснити свої почуття, чую лише: «Успокоїшся — набереш».

З батьками ситуація не менш складна. До 20 років вони повністю контролювали моє життя, забирали мої гроші та вирішували, як мені жити.

Учора я зателефонувала мамі поговорити, але розмова знову перейшла на гроші. Коли я запитала, чому вона кричить, почула прокльони, побажання, щоб у мене ніколи не було дітей, і слова про те, що вона мене вбила б.

Був і випадок, коли батько піднімав руку на дітей. Улітку я навіть викликала поліцію, щоб вони розібралися в ситуації.

Понад 22 роки я жила серед контролю, фізичного, матеріального та психологічного насильства, образ і принижень.

І тепер, коли я просто хочу побудувати власне життя, мати любов, підтримку, повагу та спільне майбутнє, я знову стикаюся з болем.

Я втомилася постійно почуватися винною. Я просто хочу жити, бути почутою, мати право на власну думку, рішення та щастя. Я більше не хочу варитися в цьому котловані.