Любити себе

 

 

 

 

Любов, визнання і поцінування ходять між людьми кривими доріжками – одні не вміють висловити, а другі давно не вірять словам.  

«Незграбно, штучно і неприродньо» – такими словами описують люди свої спроби сказати іншим щось приємне.  З ще більшим соромом і страхом стикаються вони тоді, коли щось приємне, достойне, хороше або упаси боже, з любов’ю потрібно сказати… про себе.  Тут уста і язик  ціпеніють, ноги холонуть, на лобі виступає піт.

На сцені з’являється Внутрішній Критик, циклопічних розмірів.  Говорить якимсь чужим, злим  голосом: «Про себе не можна так казати, так не годиться». Або: «Я не маю права хвалитись». Або неживим  тоном: «Навіщо це все? Все одно нічого не вийде».

Одне з сумних відкриттів психотерапії у тому, що нам не потрібні інші люди, щоб затикати нам рот. Ми непогано навчились робити це собі самі.

І коли це усвідомлюєш,  не головою, а всім єством, то  стикаєшся з силою-силенною почуттів: злістю, сумом, провиною, безпорадністю, гнівом.

Так починається дорога до самоцінності. Через забутий і  непогамований біль, через сум і втрачений час, через гнів і ненависть, але і з ростками любові, сміливості і уваги.