Кілька років тому в мене було життя, яке зараз у моїй голові виглядає ідеальним. Я жила в США біля океану. У мене було відчуття стабільності. Був чоловік,надійний, працьовитий, без шкідливих звичок, ми разом будували життя. Була робота, стабільність. Але ми могли сваритися, він віддалявся емоційно, мені було важко й самотньо навіть поруч з ним
А потім у якийсь момент я не витримала і пішла, мені довелося покинути Америку одразу після розриву. Я ніби сама зруйнувала все . І тепер я живу з постійним сильним жалем.
Я постійно прокручую в голові одні й ті самі думки: як я могла це зробити, чому я не цінувала, що зі мною було не так, а раптом я втратила найкраще, що в мене могло бути.
Зараз у мене відчуття, що я втратила не тільки стосунки, а й життя, яке могло бути, дім, майбутнє, карʼєру, відчуття безпеки і себе.
Іноді мені настільки важко, що здається, ніби життя закінчилося.
У мене є суїцидальні думки.
Вони були і раніше, ще у стосунках, але тоді колишній партнер їх ігнорував і віддалявся, коли я намагалася про це говорити і засуджував мене.
Після розриву я ще півтора року дуже багато працювала, жила в Польщі, намагалася зібрати своє життя знову.
Зараз я повернулася до батька в Україну, і в мене відчуття, що все остаточно розвалилося. Ніби я все зруйнувала сама.
Я не хочу помирати, але думки про смерть іноді дають єдине полегшення. І я розумію, що мій батько, швидше за все, не переживе мою смерть.
Я зараз лікуюсь у психіатра, працюю з психотерапевтом, намагаюся триматися. Але мені дуже важко, і мені справді потрібна підтримка.
Чи було у когось таке ,сильний жаль після розриву або різких рішень? Чи ставало з часом хоч трохи легше?
Відповіді
4Доброго дня, Еліс. Зруйнували, але те, що лише здавалося ідеальним. Ви пішли від самотності у нове - невідоме (і це вимагає сміливості). Ви не дозволили продовжувати нещасливі стосунки. І тим самим дали собі шанс на побудову нового життя. А теперішній стан виникає через звичку порівнювати, сумніви та страх. Не кожен наважиться покинути стабільність. Але вам сил вистачило. А отже має вистачити і для того, щоб збудувати для себе новий сценарій, де ви не будете щось терпіти. Зверніть увагу: ви пишете, що у вас була робота, чоловік, жили біля океану - це все фізичний план. А в середині що було? Щастя то не біло - інакше б не пішли. Емоційний, духовний план завжди має бути на першому місті. Інакше ніякі зовнішні речі щастя не дадуть. Щоб вийти з цієї ситуації треба змінити ставлення. Вже склалося так, як склалося - дайте собі шанс на спокій та побудову нового - через новий сенс, який ви сама надасте цій ситуації. Тож надайте цим обставинам той сенс, який вам допоможе відчувати себе сильною, вільною та автором свого життя.
Сумніви це природній процес нашого мислення, інша справа коли вони впливають на нашу життєдіяльність. Я чую як багато для вас значило те, що ви мали але й для вас має значення те, що ви маєте зараз, близьку людину. Іноді інші люди, домашній улюбленець, цікавість "а що буде далі?" можуть бути тими якорями, які тримають нас в житті. З часом у вас сил буде більше і ще буде безліч причин не шкодити собі, не завершувати життя. Довіртесь пігулкам та своєму психотерапевту, своїй частині себе, яка благає жити далі. Дайте їм і собі час.
У мене була подібна ситуація. Не з чоловіком, але в іншій ситуації, коли здавалося, що я зробила помилку і це кінець.
Дійсно потрібен час на проживання цього етапу і підтримка людей, яким ви довіряєте.
Мені допомогла особиста терапія.
Те, що з вами відбувається зараз, дуже схоже не лише на жаль за стосунками, а на переживання великої втрати — ніби одночасно втратили дім, майбутнє, уявлення про себе і відчуття опори. І коли психіка не може це вмістити, вона починає повертатися в минуле й шукати одну “фатальну помилку”, після якої «все зруйнувалося». Але життя зазвичай значно складніше за одну помилку.
Ви пишете про Америку як про “ідеальне життя”, але між рядків видно й інше:самотність у стосунках,емоційне віддалення партнера,суїцидальні думки ще тоді,відсутність емоційної підтримки, засудження замість близькості.
Це дуже важливо. Бо коли людині зараз боляче, психіка часто ідеалізує минуле й прибирає з нього те, через що тоді було нестерпно.
Іноді ми не “руйнуємо хороше життя”, а просто в якийсь момент більше не можемо витримувати життя, у якому внутрішньо вже дуже погано.
Те, що після розриву ви ще півтора року працювали, намагалися втриматися, шукали опору — говорить не про слабкість, а про дуже велику силу виживання.
Але це не факти. Це мова болю й депресивного стану.
І дуже важлива річ:ви вже робите правильні кроки.:звернулись до психіатра,маєте психотерапію,говорите про свій стан,не залишаєтесь із цим повністю наодинці.
Це справді важливо.І так — дуже багато людей проходили через сильний жаль після розривів, переїздів, рішень, які здавались “фатальними”. Особливо коли рішення приймались у виснаженні, самотності чи емоційному болю.І так — з часом може ставати легше.
Не тому, що минуле “перестає боліти”, а тому, що:психіка поступово перестає жити лише в точці втрати, з’являється нова опора,повертається відчуття себе,і життя знову починає відчуватись живим, а не завершеним.
І ще:людина, яка справді “зруйнувала своє життя”, зазвичай не здатна так глибоко рефлексувати, переживати й шукати допомогу.Ви зараз не руйнуєте — ви намагаєтесь вижити після дуже великої внутрішньої втрати.