Готові до змін на краще?
Знайти психолога
Коротко про головне
Класична відповідь Леонтьєва така: діяльність тварини не виходить за межі біологічних потреб, тому тварина не відділяє предмет від свого ставлення до нього. Сучасні дані цю картину уточнюють: спільна дія у тварин є, а специфічно людським виглядає інше – те, як ми ділимо здобуте разом, і здатність спостерігати власне ставлення до світу. Питання «чим людська психіка відрізняється від тваринної» виглядає простим лише доти, доки не спробувати відповісти конкретно. Інтуїтивно здається, що межа очевидна: у нас є мова, культура, планування, самосвідомість. Але щойно починаємо називати ознаки по одній, кожна з них знаходиться в тому чи іншому вигляді у когось із тварин.
Тому корисно розділити дві речі: як на це питання відповідала класична психологія і що про нього кажуть дослідження останніх десятиліть. Відповіді помітно різні, і різниця сама по собі повчальна.
Як цю тему описував Леонтьєв
ⓘ
Леонтьєв виводив форму психіки з будови діяльності: складніше життя вимагає складнішого відображення.
У радянській традиції діяльнісного підходу канонічний виклад належить Олексію Леонтьєву. Його логіка була такою: психіка не «додаток» до організму і не побічне явище, а функція, яка виникає тому, що без неї тварина не могла б орієнтуватися в середовищі. Отже, форма психічного відображення визначається тим, як влаштована діяльність тварини, а не навпаки.
З цього Леонтьєв вибудував послідовність стадій.
- Елементарна сенсорна психіка це здатність відображати окремі властивості середовища: організм реагує на світло, вологу, хімічний сигнал.
- Перцептивна психіка з’являється тоді, коли тварина відображає не окремі властивості, а цілісні речі.
- Стадія інтелекту додає здатність відображати співвідношення між речами, тобто ситуації, а не лише окремі предмети.
Ключова ідея тут не в самих стадіях, а в механізмі: ускладнення умов життя змінює будову діяльності, зміна будови діяльності вимагає інших органів і функцій, а нові функції дають нову форму відображення. Це елегантна схема, і як історія питання вона досі варта знання.
Головна теза: тварина не «ставиться» до світу
ⓘ
За Леонтьєвим предмет існує для тварини лише настільки, наскільки пов’язаний з її потребою.
Найсильніше твердження Леонтьєва стосувалося не стадій, а межі. Він писав, що діяльність тварини завжди залишається в межах її інстинктивно-біологічних відносин із природою. Простими словами: предмет існує для тварини лише в тій мірі, у якій він пов’язаний із задоволенням якоїсь потреби.
Приклад, який він наводив, справді наочний. Рак-самітник поводиться з актинією по-різному залежно від власного стану: носить її на раковині, ховається під нею, якщо раковину втратив, або з’їдає, якщо голодний. Одна й та сама актинія тричі змінює свій «сенс», і кожен раз цей сенс біологічний.
З цього Леонтьєв робив висновок, що у тварини немає розділення на об’єкт і власне ставлення до об’єкта. Людина може одночасно бачити річ саму по собі і помічати, як вона до цієї речі ставиться. Тварина, за Леонтьєвим, не «ставиться» ні до чого.
Що з цієї картини не витримало перевірки
ⓘ
Шимпанзе кличуть партнера саме тоді, коли задача вимагає співпраці, і обирають кращого з попереднього досвіду.
Друга частина його побудови була жорсткішою: у тварин немає суспільства, немає справжнього поділу праці, і спільної дії в людському сенсі теж немає. На доказ наводився класичний дослід, у якому кілька мавп мають скласти ящики один на один, щоб дістати банан, і кожна діє сама по собі, аж до сварок за ящики.
Саме тут порівняльна психологія за наступні півстоліття дала іншу картину. У дослідженні Melis, Hare і Tomasello, опублікованому в Science у 2006 році, шимпанзе стикалися із задачами, які або можна було розв’язати самому, або лише разом із партнером. Тварини впускали партнера в приміщення тільки тоді, коли задача справді вимагала співпраці. У другій частині дослідження вони обирали не будь-якого партнера, а того, з ким попереднього дня співпраця вийшла краще.
Це означає, що шимпанзе не просто випадково опиняються поруч. Вони розпізнають ситуацію, у якій потрібен інший, і враховують досвід взаємодії з конкретною особиною. Твердження про повну відсутність спільної дії так сформулювати вже не можна.
Але й антропоморфізм тут не допомагає
ⓘ
Межа є, але проходить не по здатності координуватися, а по тому, як ми ділимо здобуте разом.
З цього не випливає, що ніякої межі немає. Огляд Melis 2013 року в Annals of the New York Academy of Sciences формулює це точніше: механізми координації ми з шимпанзе значною мірою поділяємо, а розходження починається далі. Шимпанзе погано вміють ділити те, що здобули разом. Вони не діляться інакше після спільної роботи, ніж після індивідуальної, і через це партнер поступово втрачає мотивацію співпрацювати.
Психологи, що працюють із цією темою
Хочете обговорити це з психологом?
Підбірка спеціалістів, що мають досвід роботи саме з вашою темою.
Тобто специфічно людським виглядає не сама здатність координуватися, а терпимість одне до одного навколо ресурсу і механізми поділу здобутого. Межа є, але вона проходить не там, де її провів Леонтьєв, і виглядає радше градієнтом, ніж стіною.
Це загальне правило для таких тем. Обидві крайності однаково ненадійні: і «тварини майже як ми», і «між нами прірва». Обережніше і точніше звучить так: за багатьма окремими функціями ми відрізняємося кількісно, а деякі конфігурації цих функцій справді унікальні.
Що справді схоже на людську особливість
ⓘ
Людина здатна відокремити предмет від власного ставлення до нього і спостерігати своє ставлення збоку.
Цікаво, що найсильніша інтуїція Леонтьєва при цьому виглядає життєздатною. Здатність відділити предмет від власного ставлення до предмета це те, що досі не вдалося переконливо показати в жодної іншої істоти.
Людина може сказати собі: я боюся цієї людини, і я помічаю, що боюся. Я вважаю, що зі мною щось не так, і я помічаю, що це моя думка, а не факт. Тварина, за наявними даними, не має цього другого поверху.
Психологи називають цю здатність по-різному: рефлексія, метапізнання, у клінічному контексті менталізація. Назви різні, суть спільна: свій психічний стан можна зробити об’єктом спостереження, а не лише перебувати в ньому.
Чому це не абстрактне питання
ⓘ
Психотерапія тримається саме на цій здатності: побачити свій стан як процес, а не лише перебувати в ньому.
Уся психотерапія фактично будується на цьому другому поверсі. Робота починається не з того, що людина перестає відчувати страх або сором, а з того, що вона починає їх помічати як окремі процеси, у яких є початок, привід і логіка.
Саме тому в терапії так багато уваги приділяють різниці між «я думаю» і «так є». Наприклад, коли думки крутяться колом і не ведуть нікуди, це не аналіз ситуації, а окремий психічний процес зі своїми механізмами, і працюють з ним інакше, ніж із самою ситуацією: про це ми писали в тексті про нав’язливі думки.
Схожа логіка і в роботі з ранніми механізмами. Наш спосіб реагувати на близькість формується дуже рано і багато в чому спирається на біологічні системи, спільні з іншими видами. Але людина здатна помітити цей спосіб і поставити до нього питання, і саме тому з ним можна щось робити: приклад того, як це виглядає, є в матеріалі про тривожний тип привʼязаності.
Те саме стосується і дії. Іноді зміна починається не з розуміння, а з дуже маленького конкретного кроку, і вже після нього приходить бажання. Це основа поведінкової активації, і це, до речі, добре ілюструє леонтьєвську ідею про те, що будова діяльності змінює те, як ми бачимо реальність.
Короткий підсумок
Класична схема Леонтьєва про стадії психіки і про залежність форми відображення від будови діяльності лишається корисною рамкою для розуміння того, як узагалі можна ставити це питання.
Її категоричні висновки про повну відсутність співпраці й спільної дії у тварин сучасні дані не підтверджують. Межа існує, але проходить тонше: людське радше в тому, як ми ділимося результатом спільної роботи, і в тому, що ми здатні спостерігати власне ставлення до світу, а не лише перебувати в ньому.
І остання здатність цікава не лише теоретично. Саме на ній тримається можливість щось у собі змінювати.
FAQ
За наявними даними найнадійніша відповідь така: здатність відділити предмет від власного ставлення до нього. Людина може боятися і одночасно помічати, що боїться. Це називають рефлексією або метапізнанням, і саме на ній тримається психотерапія.
Елементарна сенсорна психіка (відображення окремих властивостей), перцептивна психіка (відображення цілісних речей) і стадія інтелекту (відображення співвідношень між речами). Це історична рамка, а не чинна класифікація.
Не підтвердилося. У дослідженні Melis, Hare і Tomasello (Science, 2006) шимпанзе впускали партнера саме тоді, коли задача вимагала співпраці, і обирали того, з ким раніше вийшло краще.
На рівні координації різниця невелика. За оглядом Melis 2013 розходження починається далі: шимпанзе не діляться здобутим інакше після спільної роботи, і партнер втрачає мотивацію.
Не в тому сенсі, у якому мова є в людей. Сигнали тварин реально впливають на інших, але людське висловлювання передає зміст, який можна обговорювати окремо від ситуації. Це різні речі, хоч зовні й схожі.
Необережно в обидва боки. Твердження «тварини майже як ми» і «між нами прірва» однаково погано витримують перевірку. За багатьма функціями різниця кількісна, а унікальні радше конфігурації цих функцій.
Це здатність зробити свій психічний стан предметом спостереження, а не лише перебувати в ньому. У клінічному контексті близьке поняття називають менталізацією.
Безпосередньо. Терапія починається не з того, що страх або сором зникають, а з того, що їх стає видно як окремі процеси з причинами й логікою. Звідси різниця між «я думаю» і «так є».
