Після народження довгоочікуваної донечки моє життя змінилося. Я дуже її люблю, але вже майже рік перебуваю у важкому психологічному стані.

Усе почалося після хрещення, яке пройшло не так, як я очікувала. Я почала постійно прокручувати подію в голові, звинувачувати себе, що не передбачила певних моментів. Згодом мої переживання переключилися на перші місяці життя донечки: недостатню кількість фотографій із пологового, фото в шапочках та антицарапках, незбережені моменти перших свят.

Мене постійно мучить думка, що я не зберегла найцінніші миті її дитинства. Я порівнюю себе з іншими мамами, нескінченно аналізую минуле, продумую, як могла вчинити інакше, і не можу собі пробачити.

Нещодавно ми святкували перший день народження донечки. Свято було гарним, але через хвилювання я не зробила кількох бажаних фотографій біля фотозони. І тепер знову не можу перестати про це думати, хоча розумію, що проблема значно глибша за фотографії.

Мені діагностували післяпологову депресію, тривожно-депресивний розлад та ОКР. Уже майже три місяці приймаю сертралін і близько пів року проходжу КПТ, проте нав’язливі думки, сильний жаль і почуття провини залишаються.

Найболючіше те, що через свій психологічний стан я не змогла насолодитися першим роком материнства так, як мріяла. Замість радості часто відчуваю тривогу, тугу, провину, а спогади іноді викликають навіть фізичне тремтіння.

Моє головне запитання до фахівців: чи може ОКР у поєднанні з депресією настільки спотворювати сприйняття минулого, що звичайний материнський жаль перетворюється на нестерпне страждання? Чому навіть після тривалого лікування я не можу відпустити ці думки? І чи реально повернутися до нормального життя, навчитися приймати минуле та згадувати перший рік донечки з теплом, а не з болем?