Ми не повернемось до свого звичного життя

У своїх думках, у спілкуванні з колегами та друзями, у дописах користувачів соцмереж я часто зустрічаю ідею, що закінчиться війна і всі ми повернемось хто куди, до свого життя. 

Це ілюзія.

Ми не повернемось до звичного нам життя у звичному нам місті. Бо час іде, а війна це дуже потужна сила, яка змінює усе на своєму шляху. 

Я думаю про себе і тих, з ким маю нагоду поспілкуватись, і розумію, що для багатьох із нас час зупинився 24 лютого. Така властивість травмуючого досвіду – заморожувати, консервувати людину у тому дні, в тій годині, коли сталась жахлива подія. Бо трансформації, які тягне за собою ця подія – занадто болючі та непереносимі. 

Я раділа ранній весні, доки не подивилась в календар і не зрозуміла, що вже кінець березня. Що то звична пора для тепла. Але в моїй голові тільки початок березня. 

Так працюють захисти нашої психіки. 
Захисти є більш зрілі й адаптативні, та незрілі – непристосовані до ситуації. Одним із найбільш потужних, але водночас абсолютно не адаптативних захистів є заперечення реальності. Ні, війна мене не стосується. Я в повній безпеці. Завтра все скінчиться і я продовжу життя з того ж місця, де воно зупинилось. 

Цей захист добре робить свою роботу в епіцентрах жахливих подій. Коли іншого виходу просто немає. Та коли ресурсу стає більше і ситуація вимагає дій відповідно до реальності – то заперечення має звільнити місце нашим зрілим захистам. Щоб ми могли вберегти себе і підготуватись до майбутнього. 

Майбутнє українців сьогодні не визначене. Ми не знаємо, що нас чекає. В яких містах ми будемо жити. Чи у своїх домівках. По якім вулицям будемо ходити та з ким. 
І від цього невизначеного майбутнього та страшного сьогодення ми рятуємось ідеєю повернення до життя. До життя, яке ми залишили того ранку. З планами на тиждень, зі стабільною роботою, у своїх домівках, зі своїми рідними та близькими. 

Проте, доки ми плекаємо надію на продовження того життя, консервуючи себе у дні, коли все змінилось – час йде. Кожну хвилину відбуваються зміни навколо. 
Потепліло, тривалість сонячного дня стала довшою. У деяких містах людей стало більше, у деяких – менше. Одні професії стали життєво важливими та небезпечними, в інших відпала потреба. Відбувається переоцінка відносин та будування нових зв‘язків, часом досить неочікуваних. 

Коли закінчиться війна (а всі війни закінчуються), у нас просто не вийде викинути цей досвід, удати що його не було. Це вже частина нас, навіть якщо ми впираємось і не хочемо давати простір в собі для трансформацій. 

Проте трансформації будуть не тільки болючі та неприємні. Так, доведеться прийняти сьогодення і жити відповідно до реальності, де у когось вже нема будинку. Міста. Роботи. Найстрашніше – близьких. На прийняття втрати потрібно багато часу та ресурсу. 

Разом із тим зміни, які нині відбуваються із нами, індивідуальні та суспільні, містять в собі розуміння своєї сили. Так, ми дуже сильні та витривалі. На хвилину озирніться довкола, які люди вас оточують. Що вони пройшли. Що витримали та не зламались. Подивіться як справляєтесь ви самі. Скільки волі у вас, щоб кожен ранок прокидатись та робити щось. Для себе, в першу чергу. Для когось, як є наснага. Скільки нових умінь ви надбали. Скільки людяності ви в собі відкрили. Скільки «я вже не можу, це занадто» перекривались «я поряд, все буде». Як ми вчимось допомагати і як вчимось допомогу приймати. Ці всі надбудови, над уже існуючим фундаментом, не перелічити. 

І по закінченню війни наші нові вміння та знання про себе, як про українців, нікуди не дінуться. Бо у нас не тільки міцний фундамент. Ми у час неймовірно страшного та руйнівного виклику ще і будуємо. Укріплюємо. Допомагаємо цеглою та цементом близьким та абсолютно незнайомим людям, які з першого ж дня стають своїми. Бо у нас одна країна та одне горе на всіх. 

Тому не вийде у нас повернутись до свого звичного життя. Його не стало і вже не буде. Треба час для того, щоб оплакати цю катастрофічну втрату і впустити всі зміни, які вона за собою тягне, як надихаючі, так і спустошуючі.