На першій зустрічі я говорю клієнту: познайомимося один з одним. Терапевта треба шукати під себе. Якщо не знайшов, шукати далі

Цікаво, навіщо я це говорю? Боюся, що не сподобаюся? І в такий спосіб заспокоюю, чи що? Що, мовляв, на мені світло клином не зійшлося?)))

І думаю після терапії тільки про нього, про неї, про Клієнта. Шукаю тих слів, що не знайшла в сесії.

І ніколи не думаю про себе ні під час зустрічі, ні після неї. Не думаю, про що ця зустріч була для мене? Що вона в мені зачепила? Яка моя частина притягла цього клієнта. Дивно якось.

І взагалі, який він – МІЙ клієнт

Поки не можу пояснити собі, чому не беру дітей до терапії Дуже довірливо спілкуюся з ними на уроках. А ось у терапії чомусь не наважуюсь. Хоча легко та охоче розбираю випадки з дітьми моїх колег

Але багато думаю про дітей, читаю про них. Включаюсь як терапевт на тих двох уроках, від яких так і не змогла відмовитись

Схоже, скоро з'явиться дитина, від якої не зможу відмовитись.

Чи є про що говорити зі мною хлопчику, який не може знайти себе в житті. Так. Я бачу хлопчика і можу уявити його життя. І не одну. Але там зустрінеться потрібно з ним, щоб виникло нове розуміння, в основному його.

Про якусь нову довіру йдеться. Дуже великою та обережною.

Може це буде дівчинка? Чи мало проблем у дівчат? Збираючись разом, вони, ці проблеми, стають самотністю.

А, може, це буде жінка, ось кого, як мені здається, я можу зрозуміти у всіх її проблемах

Та й чоловіка, мабуть, теж. Я згадую своїх колишніх клієнтів. І мені здається, що зараз у нас було б все яскравіше та швидше. Тому що з кожним клієнтом я стаю на нього багатшим.

Мій клієнт - той, з ким виникло спільне поле, з'явилася довіра. Ми розлучилися, але залишилися одне в одного.