Насамперед хочу сказати вам одну важливу річ: із вашого листа я зовсім не бачу людини, у якої «немає потенціалу».
Я бачу 22-річну людину, яка багато років жила в умовах контролю, де за неї приймали рішення. І якщо вам мало давали свободи, цілком закономірно, що зараз самостійність, відповідальність і навіть право на помилку можуть викликати страх.
Самостійність — це не риса характеру, яка або є, або її немає. Це навичка. І її можна розвинути.
Тому я б не називала вас слабким, безвольним чи «зіпсованим». Можливо, ви просто маєте дуже мало досвіду, у якому могли самі обирати, помилятися, виправляти помилки й переконуватися: «Я впорався».
Не намагайтеся зараз відповісти на питання: «Як мені повністю змінити своє життя?» Почніть із іншого: «Який маленький крок я можу зробити самостійно вже сьогодні?»
Одне рішення. Одна маленька обіцянка собі, яку ви виконаєте. Одна межа, яку ви відстоїте. Десять слів іноземною мовою. Одна дія, яку давно відкладали.
Саме з таких речей поступово формується внутрішнє відчуття: «Я можу. Я впливаю на своє життя».
І не порівнюйте свої вісім років із чиїмись шістьма місяцями. Ви бачите чужий результат, але не бачите всього шляху, обставин і підтримки, які за ним стоять.
До того ж ви вже зробили чимало: виїхали за кордон, працюєте в іншій країні, справляєтеся з незнайомою мовою і при цьому шукаєте спосіб змінити своє життя. Це не схоже на людину, яка «нічого не може».
І ще: вам 22. Це не кінець шляху. Це вік, коли дуже багато чого тільки починає формуватися.
Можливо, вам зараз потрібна не відповідь на питання «ким я маю стати?», а поступове навчання бути автором власного життя.
Це можливо. І почати можна саме з тієї точки, де ви зараз.