Те, що ви описуєте - нав’язливе повернення до однієї теми, самозвинувачення, неможливість “відпустити” - дійсно може бути і ОКР, і депресивно-тривожним станом після пологів, і їхнім поєднанням. Точний діагноз заочно не визначити, але сама структура (зациклення на конкретній деталі, яку вже не змінити) дуже нагадує саме нав’язливий механізм, а не просто смуток.
Є одна річ, яку варто дослідити в терапії, і вона часто лишається поза увагою: чому саме фотографії й спогади про перші місяці життя дитини стали для вас настільки болючою точкою? За таким сильним страхом “недодати дитині спогадів” може стоять щось особисте - власний досвід. Ніби мозок проєктує на дитину той дефіцит, який колись відчув сам. Це лише гіпотеза, і перевірити її можна тільки в роботі з терапевтом, але саме такі “особисті вузли” часто й тримають людину в цій темі місяцями, попри розуміння, що минуле не змінити.
Тому я б порадила не лише симптоматичну допомогу (тривога, нав’язливі думки), а й терапію, яка дає простір розібратися, звідки саме ця тема має для вас таку вагу. Паралельно можна пройти оцінку у психіатра - щоб виключити або підтвердити клінічний рівень стану і не гаяти час.
