Мене звати Ганна. Я клінічна психологиня, навчаюся психотерапії в Українському психотерапевтичному університеті (УПУ) за напрямом гештальт-терапії.
Для мене психологія — це не просто професія, а свідомий вибір, до якого я прийшла через власний життєвий досвід. Пережиті мною складні життєві обставини допомогли краще зрозуміти, наскільки важливо мати поруч людину, яка може вислухати, не засуджувати, допомогти витримати складні почуття та поступово знайти внутрішню опору. Саме тому я обрала професію психолога і сьогодні хочу бути такою підтримкою для інших людей.
Я заміжня, виховую сина. Мій чоловік є військовослужбовцем, тому тема життя родини військового для мене є близькою не лише професійно, а й особисто. Я знаю, як змінюється життя сім’ї, коли близька людина перебуває на фронті: з’являються очікування, тривога, самотність, нові обов’язки та ролі, змінюються стосунки й потреби кожного з членів родини.
У своїй практиці я працюю з родинами військовослужбовців, дружинами військових, самими військовослужбовцями, зокрема із запитами щодо адаптації до цивільного життя після повернення з фронту. Також працюю із залежною поведінкою, наслідками травматичного досвіду, втратами, кризовими станами, труднощами у стосунках, тривогою, емоційним виснаженням та життєвими змінами.
Основний підхід, у якому я навчаюся та працюю, — гештальт-терапія. Для мене гештальт — це про контакт із собою та іншими, усвідомлення власних почуттів, потреб і бажань, про можливість краще зрозуміти себе та побачити, що саме відбувається з людиною «тут і тепер». Я не використовую один підхід як універсальний для всіх. Вважаю важливим бачити перед собою конкретну людину, її історію, потреби та ресурси, тому відкрито ставлюся до інтеграції різних психотерапевтичних методів та інструментів. У роботі можуть бути доречними елементи арт-терапії, психодрами та інших підходів.
Особливу увагу приділяю роботі з психотравмою, втратами та наслідками війни. Маю додаткове навчання з роботи з травмами, спричиненими війною, психотравматерапії та військової травми.
Також я є віруючою людиною та членом церкви «Спасіння». Віра є важливою частиною мого життя та моїх цінностей. При цьому я з повагою ставлюся до світогляду кожної людини й не нав’язую власних переконань у терапевтичній роботі.
Я вважаю, що звернення до психолога — це не ознака слабкості. Навпаки, це можливість зупинитися, уважніше подивитися на себе, свої почуття та життєві обставини й отримати підтримку там, де самостійно вже складно.
У терапії для мене важливі безпека, довіра, прийняття, щирий контакт і відсутність осуду. Я не прагну давати готові відповіді на всі запитання клієнта. Моє завдання — бути поруч, допомагати краще зрозуміти себе, свої переживання та потреби й разом шукати ті рішення та опори, які підходять саме цій людині.