Коли я подзвонила Ользі Великожон, я вже збиралася подавати документи на розлучення. Була втомлена, виснажена, з купою запитань у голові – про себе, про стосунки, про життя, про сенс моєї роботи. Я мала стабільну кількість учнів, власний кабінет, гарні відгуки, високі результати на ЗНО. Здавалося б, усе добре, але всередині – пустка.
Я не хотіла знаходитися в тих стосунках, я не хотіла все тягти на собі і боротися теж вже не хотіла. Я сумнівалася, чи хочу далі бути репетиторкою, хоча все для цього вже було створено. Учні почали приносити на заняття не лише вправи й тести, а й свої історії – про школу, про булінг, про стосунки з батьками, про те, як їм важко впоратися з тягарем чужих очікувань.
І я вперше дозволила собі не просто слухати, а задуматися: хто я? де я зараз? чого я насправді хочу?
Під час першого року навчання гештальт-терапії було багато сумнівів. Багато чесних питань до себе. Я бачила, як згасає моя цікавість до роботи, як дії стають автоматичними, як усе більше зусиль іде не на розвиток, а на виживання – фінансове, емоційне, фізичне. Почався ковід, згодом – повномасштабне вторгнення. І саме гештальт став тим, що тримає.
Це був мій острівець стабільності в цьому нестабільному світі.
Я не знала, що буде завтра, а календар нагадував про семінар за тиждень чи місяць. І я знову побачу свою групу.
І ми знову разом будемо жити – відчувати, сумувати, сміятися, плакати, шукати сенс і знаходити життя навіть там, де панує темрява.
Тепер, коли я завершила другий ступінь, я знаю: моє життя – у моїх руках.
І вибір за мною:
руйнувати чи створювати?
заздрити чи надихатися?
жити в минулому чи тут-і-зараз (часом не знаючи, чи є взагалі те майбутнє)?
Якби не гештальт, я б і далі жила у старому знайомому сценарії, який вже давно мене не влаштовував.
А тепер я бачу, як багато у мене є.
І як цінно зупинитися, відчути, подихати. І просто жити