Вітаю.
З того, що ви описали, я б не називала це професійною невдачею. Так, ви потрапили в досить неприємну й неочікувану ситуацію і дуже багато вклалися у весь цей процес. Та, незважаючи на це, ви змогли все ж вистояти, продовжили діяти і досить швидко зорієнтувалися, почавши шукати інший варіант, — і знайшли його.
А те, що зараз ви відчуваєте порожнечу й невідомість перед новим табором, цілком зрозуміло. Попередній досвід із відмовою дуже свіжий, і психіка боїться потрапити ще раз у подібну ситуацію й зустрітися з усіма важкими почуттями повторно. Та цей страх не означає, що так обов’язково станеться.
Перед поїздкою до нового табору, можливо, варто максимально прояснити практичні моменти: чи точно набрана група, які умови роботи, хто відповідальна людина, чи є письмове підтвердження домовленостей. Це може допомогти відчути трішки більше впевненості й безпеки, щоб утихомирити почуття і тривожні думки.
Але більше за все у вашій ситуації мене турбує реакція рідних. Адже вам і так було непросто, та замість підтримки ви отримали звинувачення, знецінення й тиск. А ще з вашого опису складається враження, що це не поодинокий випадок, коли була подібна реакція чи звучали подібні слова.
І, можливо, прийшов час поміркувати про ваші межі з оточенням, про те, як реакції інших впливають на вас, і про те, наскільки Окейні ці реакції... Адже ви не зобов’язані робити кожен свій крок прийнятним для інших. І ця ситуація не є доказом того, що ви невдаха. Вона доводить лише те, що сталася неприємна, болюча й несправедлива для вас ситуація, і ви намагаєтесь із нею впоратися — і у вас непогано виходить.
І ще, стосовно ваших слів наприкінці: якщо думки на кшталт “нема виходу” або “даремно народилася” стають сильнішими, не залишайтесь із цим наодинці. У такому стані варто звернутися по живу підтримку — до психолога, психотерапевта, кризової лінії або людини, яка може бути поруч і готова підтримати та прийняти вас без осуду.
Бережіть себе.
