Чому ми почуваємося самотніми під час війни?
Від початку війни переживання самотності набуло особливого змісту. Для мене, як спеціаліста, важливим є питання причин, з яких українці відчувають себе самотніми. Що відбувається у психічному житті пацієнтів під час війни? В чому саме вони самотні? Про що доводиться мовчати?
Аналізуючи психологічні особливості українців, ми бачимо, що існує тенденція до пошуку не тільки реальних ворогів, а і фантазійних ("полювання на відьом"): хто має воювати, чи можна ходити в ресторани, радіти життю (наскільки це можливо), хто виїхав, а хто залишися і т. д.
Це посилило відчуття самотності та ізольованості, зокрема, через страх стати об’єктом агресії, бути осудженим, відкинутим суспільством або близькими.
Зі слів пацієнтів та моїх власних спостережень умовно можна визначити такі причини переживання самотності:
- Мова та політична позиція. Чи буду я прийнятим у спільноту, якщо не переходжу на українську? Чи «на часі» критика сучасної влади, яка стала «народним героєм»? Чи стану я «чужим» для своєї Батьківщини?
- Почуття провини матерів, які з різних причин не вивезли дитину закордон. Власний образ «достатньо хорошої матері» (за Д. Віннікоттом) стає крихким.
- Страх і відчай, про який складно та соромно говорити на загал, якщо ти не на фронті або ніби «маєш недостатньо причин для страждань».
- Сором за радість під час війни. Доводиться приймати той факт, що можна паралельно переживати різні почуття: вночі ціпеніти від страху загинути під час тривоги; зрадіти, що вцілів, але печалитись за тих, кому, на жаль, не пощастило; потім вранці зустрінутись на ароматну каву з колегами; і вночі сподіватися на відмінну роботу ППО. Або влаштувати відпустку за кордоном і насолодитися (дозволити собі це) теплим сонечком, морськими хвилями і відсутністю повітряної тривоги.
- Виїзд закордон. Невизначеність: «коли повернусь додому і чи повернусь взагалі?» Мовний бар’єр та різниця ментальностей. Фінансове забезпечення та якість життя. Адаптація до нових соціальних інститутів (система освіти, політичний устрій, культура, релігія), медицини. Тривала та виснажлива (іноді дуже дорога) поїздка додому і назад. Вимушені емігранти говорять так: «Не хочеться навантажувати своїми проблемами тих, хто залишився в Україні», «Найскладніше для мене в переживанні самотності за кордоном - це те, що потрібно ніби знаходитись в двох місцях одночасно і в жодному не знаходитись на сто відсотків».
- Виїзд близьких людей закордон, коли сам залишаєшся в Україні. Втрата «живого спілкування» та перенесення стосунків у віртуальний простір.
- Самотність чоловіків, чиї жінки, діти (іноді домашні улюбленці) виїхали закордон. Невизначеність у жінок, що виїхали. Дочекатися кінця війни і «все стане на свої місця» (але ж скільки чекати)? Страх, що жінка знайде іншого чоловіка? Як підтримувати інтимне життя в парі? Питання подружньої зради? Соромно думати про можливе розлучення, поки чоловік в Україні?
- Розчарування в собі. «Чому я не готувався до цього і не мав грошей «про запас»? Не вивіз вчасно сім’ю? Не справляюсь з тим, що переживаю?»
- Розчарування в країні і владі. Злість та печаль через втрату цінного об’єкта – країни, на яку сподівався. Якщо розглядати Батьківщину як батьківський об’єкт, це про втрату опори і деідеалізацію.
- «Мій страх не завжди розуміють», через що стає соромно («що я такий лякливий і слабкий»). Наприклад, чи йти в укриття? Якщо партнер хоче залишитись вдома, чи нормально піти самому?
- «Що робити далі? Чи просто чекати кінця війни?» Як вибудовувати життя з урахуванням складнощів імміграції або перебування на території України?
- Переживання горя через втрату домівки, близьких людей, сенсів («У що вірити? На що спиратися? Які мої життєві орієнтири?»), втрата здоров’я, буденних справ у звичному оточенні і т.д.
- Соромно казати про свій психічний біль, коли, з точки зору соціуму, «все є»: здоров’я, партнер, діти, робота, друзі, квартира, фінанси і т.д.
- Велика кількість пафосу у соціальних медіа, які не резонують із внутрішнім емоційним станом та власними переконаннями. Наприклад, самотність від того, що не розділяєш масової істерії навколо «2-3 тижні і все закінчиться», «перемога вже скоро», а воно все ніяк не закінчується… Самотність, бо бачиш все не так оптимістично як більшість людей.
- Бажання бути «врятованим» та контейнованим своїм партнером або близьким другом, який сам «не витримує». Занадто багато болю, який здатен витримати лише психотерапевт. ОбрАзи та конфлікти у стосунках через дистантність партнера і його неспроможність зрозуміти почуття іншого (ТАКУ силу почуттів, бо може не справлятися і з власними, тому на партнера вже не вистачає ресурсів).
- Сепараційні процеси в парі. Так, дружина, яка звикла спиратися на свого чоловіка у багатьох життєвих питаннях, виїжджає закордон і вимушена вже самостійно піклуватися про себе.
- Відчуття ізоляції як наслідок вище перелічених причин. І через недостатню кількість фізичного контакту та обіймів.
Д. В. Віннікотт говорив про те, що здатність бути на самоті розвивається тільки в присутності Іншого, коли дитина перебуває у перехідному (безпечному) просторі. Такий досвід дозволяє дитині в майбутньому комфортно перебувати наодинці із собою. Здатність спокійно переносити самотність виникає лише за умови, якщо людина має уявлення про себе як про щось цілісне і про матір як надійний об'єкт. Саме перебування на самоті в присутності матері дозволяє дитині набути досвід, який сприйматиметься нею як реальний.
«Здатність насолоджуватися самотністю разом з іншою людиною, яка теж віч-на-віч з собою - само по собі є здоровим переживанням».
Щось подібне може надати психотерапевт клієнту: психоаналітичний кабінет (наживо або віртуальний) – це безпечний простір, у якому є надійний Дорослий, що може засвідчити досвід, отриманий пацієнтом. Отримати досвід проживання тих почуттів або роздумів, з якими він не навчився бути. Психотерапевт допомагає віддзеркалити почуття пацієнта і навчити з ними справлятися.
Бажаю вам ментального здоровʼя!
Христина Муренко, магістр психології, психоаналітичний психотерапевт, член Асоціації психологів України.