Коли страшно наважитися на вагітність після втрати дитини

«Після того дня, коли я втратила свою дитину, саме слово “майбутнє” ставало для мене гострим болем. Я боялася навіть думки про нове життя, бо здавалося, що будь-яка надія може знову обернутися порожнечею. Я дивилася на інших матерів і думала: як вони наважуються любити, знаючи, що серце може бути розбите вдруге?» — з оповідання Стефана Цвейга.

Коли втрата трапляється під час вагітності, «життя і смерть ідуть поруч», і саме цей парадокс викликає глибокий розпач.

Через страх завдати ще більшого болю, родичі та друзі часто уникають розмов про те, що сталось. Унаслідок цього жінка проживає горе в самотності, і разом з іншими особливостями це робить його унікальним і несхожим на інші форми горювання.

«Недозволене» горювання: коли суспільство знецінює біль

Сучасне суспільство вважає горе перинатальної втрати недозволеним або невизнаним. Це пов’язано з поширеним уявленням, що смерть дитини, яка не встигла народитися, є «менш значущою», ніж втрата того, з ким прожито частину життя.

Така позиція призводить до того, що дехто з батьків намагається стримувати або пригнічувати природні для горювання почуття. І саме пригнічені, невисловлені емоції стають тим ґрунтом, на якому зростають страхи перед новою вагітністю.

Страх повторної втрати

Перше, чого боїться жінка після перинатальної втрати, — що дитина знову може загинути.

Перинатальна втрата — це втрата вагітності, завмерла вагітність, позаматкова вагітність, викидень, аборт, антенатальна або інтранатальна смерть плода, а також смерть новонародженого упродовж 28 діб після народження.

Незалежно від кількості проведених обстежень, бездоганних результатів аналізів чи численних запевнень лікарів, що перебіг теперішньої вагітності є сприятливим (особливо з огляду на те, що й під час попередньої вагітності «все було добре»), епізоди різкого, майже панічного страху за дитину можуть повторюватися.

Найважчим періодом у новій вагітності стає саме той термін, на якому загинула перша дитина. У ці дні страх втрати особливо загострюється.

Страх народження хворої дитини

Друге, що емоційно пригнічує, якщо попередня втрата була пов’язана з внутрішньоутробними вадами розвитку або генетичними порушеннями.

Страх народження хворої дитини може супроводжувати жінку протягом усієї вагітності, інколи аж до пологів і навіть після них.

Навіть сприятливі результати аналізів та ретельні УЗД не повертають повного спокою. Попередній досвід травми породжує сумнів: якщо одного разу у дитини були важкі вади, чи можна бути абсолютно впевненою, що тепер усе добре?

Страх бути «поганою мамою»

Третій страх: «Я стану поганою мамою». На рівні логіки жінка розуміє: втрата вагітності — не її вина. Але на рівні внутрішнього переживання все звучить інакше:
«Я не змогла вберегти свою дитину. А якщо я не зможу й цього разу?»

Це не просто думка — це переживання, яке вкоренилося у тілі й пам’яті. Провина, навіть коли вона ірраціональна, може стати постійним фоном життя.

І не важливо, що жінка робила все правильно: вчасно зверталась до лікаря, дотримувалась рекомендацій, берегла себе. Усередині все одно звучить: «Я повинна була відчути… помітити… зрозуміти…»

Це не про реальність — це про біль, який шукає пояснення.

Як ці страхи впливають на життя?

Жінка може непомітно для себе сформувати крайні стратегії. Як, наприклад, гіперконтроль, який буде проявлятися до будь-якої застуди дитини. Після народження навіть «чих» здаватиметься загрозою.

Мати буде реагувати так, ніби дитина знову стоїть на межі життя і смерті.

Як результат — дитина може не отримати необхідної свободи, не навчитися ризикувати, пробувати, помилятися.

Ще одним наслідком страхів стають дистанціювання й емоційна «заморозка».

Жінка може боятися радіти вагітності й не прив’язуватися до малюка: «Якщо я полюблю, а потім знову буде втрата?»

Вона уникає думок про дитину, не дозволяє собі мріяти, не торкається живота, не говорить з малюком.

У моїй практиці був такий випадок

Марія (ім’я змінено) втратила першу вагітність на 23 тижні через важку ваду розвитку. Коли вона завагітніла вдруге, то не дозволяла собі навіть думати про те, що всередині — дитина.

На 18 тижні її чоловік, тримаючи руку на животі, сказав: «Ти відчуваєш, він рухається».

Марія відповіла: «Не кажи “він”. Кажи “плід”».

Їй здавалося, що якщо вона вимовить слово «дитина», вона знову прив’яжеться, а значить — знову ризикне.

Після народження доньки Марія реагувала на кожен її плач як на сигнал небезпеки.

Якось дитина відригнула після годування, і Марія за кілька секунд викликала швидку допомогу переконана, що зупинилось дихання. Лікарі сказали «Усе нормально», але Марія тремтіла ще годину.

Для неї кожне «не так» означало: «Я знову можу втратити».

Страх «бути поганою мамою» у жінки після втрати — це не про материнську неспроможність. Це про відсутність правильного ставлення до того, що сталося, яке не дозволяє відчувати себе захищеною в новому материнстві.

Що може допомогти жінці пройти пренатальну втрату та не застрягти на негативних відчуттях?

• Визнання, що обидві вагітності — це дві різні історії. Перша — це історія, яка закінчилася болем, але друга — це не продовження тієї ж трагедії. Це нова сторінка, яку ви відкриваєте.
• Підтримування контакту із реальністю, а не з травмою. Цей малюк — інший й в нього все буде по-іншому.
• Поступове формування стосунків з вашим малюком попри страх прив’язаності до нього.
• Проговорювання своїх почуттів про страх, провину та тривогу замість того, щоб «заморожувати» їх.
• Дозвіл собі мріяти — поступово, маленькими кроками. Не потрібно силоміць змушувати себе уявляти пологи чи майбутнє з дитиною. Але якщо одного дня з’явиться бажання купити маленькі носочки — не стримуйтесь, це вже знак того, що життя повертається.

Психотерапія допомагає жінці прожити все те, що вона не може чи не хоче носити самотужки, а також дає:

• Безпеку говорити про заборонене: про гнів на своє тіло, на лікарів, на несправедливість.
• Можливість побачити, як травма спотворює сприйняття теперішньої вагітності.
• Відновлення довіри до власного тіла, яке колись «підвело».
• Поступове формування нового зв’язку з малюком.
• Усвідомлення, що страхи не визначають майбутнього.

«Після перинатальної втрати жінка не повертається до життя колишньою. Але вона здатна створити особисту історію зі страхами, сумнівами, крихкістю і любов’ю», — Мельнік Наталія, психологиня.

Від qui.help: запрошуємо на консультацію

Перинатальна втрата — це досвід, який торкається тіла, пам’яті, емоцій та ідентичності жінки. Страх нової вагітності — це природна реакція на біль, який був надто великим, щоб його витримати наодинці.

Важливо пам’ятати, що нова вагітність — це не повторення попереднього сценарію, і що ви маєте право на страхи, але ще більше — на підтримку.

Поступове проживання горя, турбота про себе, м’яке формування зв’язку з новим малюком та психологічна підтримка допомагають повернути відчуття безпеки — не примусом, а крок за кроком.

Ви можете записатися на консультацію до авторки цієї статті або звернутися до іншого фахівця нашої спільноти, якому довіряєте.

Зі спеціалістом ви зможете без страху говорити про біль, проживати втрату й поступово відновлювати довіру до свого тіла та майбутнього.