Коли мені було 9 років, мій батько пішов воювати в АТО. Приблизно в цей же час мама захворіла на онкологію. Ми з середнім братом залишились один на один з нею і з її психічним станом. Мама вилікувалась, але через декілька років вона знову захворіла, і з кожним роком її психічний стан все погіршувався, вона все частіше зривалася на нас, била мене, плакала і казала те, що я не розумію її, і те, що я беземоційна скотина. Це все тривало десь до 18 років, поки я не поїхала вчитися в інше місто. У цей же час я сама захворіла хронічною хворобою. Мій батько все ще до 23 року воював. І коли я переїхала, мама втретє захворіла на онкологію. Паралельно з цим мій середній брат, який також пішов воювати, отримав сильне поранення в 22 роки. Після цього він пішов на реабілітацію, мій старший брат також в цей час воював. І ось на початку 2025 він загинув у 30 років. через два місяці після нього померла моя мама. З тих пір, якщо чесно, я згадую цю частину життя, як щось, що відбувалося не зі мною. Я ніби не асоціюю це з собою і ніби велика частина мого життя відбувалася десь дуже далеко від моїх думок. Зараз минув рік зі смерті мами та брата, але я навчаюся, намагаюся працювати, проте іноді мені здається все це таким безглуздим і без сенсу, як би я не старалася підвищити собі самооцінку, як би я не старалася радіти своїм маленьким досягненням по типу закритої сесії на відмінно, я все ще після кожного свого досягнення відчуваю лише втому, ніби я приклала до цього занадто багато зусиль, а результат того не вартував, тому що він не приніс мені радості. І нещодавно я зловила себе на думці, що до дев'яти років я себе майже не пам'ятаю, з дев'яти років до вісімнадцяти я себе не асоціюю з собою, а наразі мене нічого не приносить мені радості, у мене враження, ніби я в цьому житті ніколи і не відчувала справжнього щастя. все, що я пам'ятаю з свого життя, це лише безперервна чорна смуга маленькими просвітами якоїсь хилої стабільності.
Як вийти з цього стану і повірити що колись буде краще?
Відповіді
3У Вашій історії дуже багато болю і втрат. Я співчуваю, що Вам довелося це проходити. Багато з того, що Ви описуєте, може бути непрожитим горем, і це поруч з самотністю і неможливістю відчувати досвід (психіка Вас захищала як адаптація до інтенсивних подій). Важливою частиною є те, чого саме зараз Ви потребуєте. Може бути декілька шляхів, які можуть Вас підтримати. Перше —діагностика у лікаря на предмет дефіцитів мікроелементів та рівнів гормонів. Друге — діагностика у психіатра на предмет депресії та ПТСР/кПТСР. Це те, що дозволить Вам краще зрозуміти Ваші симптоми. Третє — підтримка в терапії, де Ви зможете подосліджувати себе, щоб дізнатися і відчути, яка Ви. Можна пробувати робити паралельно, або послідовно, як Вам буде комфортніше. Мені знайомо на власному досвіді та життя клієнтів, як може бути важко це переживати самостійно. Запрошую в терапію для підтримки Вашого процесу пізнання себе і знаходження шляхів покращення свого стану з турботою про себе.
Доброго дня Ольга.
Мене звати Оксана, я практикуючий терапевт.
Я дуже уважно прочитала Вашу історію. І перше, що хочу сказати: з тим обсягом втрат, болю й травматичних подій, через які Ви пройшли, Ваша реакція є зрозумілою і психологічно закономірною.
Коли в житті дитини та підлітка так багато війни, хвороб, смерті, нестабільності й емоційного насильства, психіка робить єдине можливе — вона “вимикає” почуття, щоб вижити.
Те відчуття, ніби «це було не зі мною», ніби частина життя не Ваша — це прояви дисоціації. Це не слабкість і не беземоційність. Це спосіб зберегти себе.
Ви описуєте не відсутність радості як рису характеру, а наслідки хронічної травматизації та складного горя.
Коли втрати йдуть одна за одною, психіка не встигає їх проживати. Вона завмирає.
І тоді з’являється відчуття безглуздості, порожнечі, втоми після досягнень — ніби радість просто не вмикається.
Це не означає, що з Вами «щось не так».
Це означає, що Вам надто довго доводилося бути сильною.
З таким обсягом травми дуже важко впоратися наодинці. Тут важлива бережна, поетапна терапевтична робота:
— відновлення відчуття опори та безпеки
— обережна робота з травматичними спогадами
— проживання непрожитого горя
— повернення контакту з почуттями та тілом
— поступове відновлення здатності відчувати радість
І найголовніше — повернення зв’язку з собою.
Якщо Вам відгукується, я буду рада супроводжувати Вас у цьому процесі.
У терапії ми рухаємося не через «треба радіти», а через створення простору, де можна бути живою — з усім болем, втомою і надією.
Ви не зобов’язані проходити це самі.
Якщо готові — напишіть мені, і ми обговоримо формат роботи.
Вітаю, Ольго!
В першу чергу хочу сказати, що співчуваю вашій ситуації та досвіду.
Те, що ви описуєте про своє життя говорить мені про те, що у вас було занадто багато хронічного стресу, до якого додалися втрати близьких людей. І це вплинуло на ваш психологічний та фізіологічний стан здоровʼя.
Для початку, рекомендувала би вам попіклуватися про власні ресурси - якісний сон та харчування, наявність фізичної активності і т.п.
Добре було б теж мати "аптечку" технік для самозаспокоєння та стабілізації (як от дихання квадратом, техніка 5-4-3-2-1, медитації, тілесні практики тощо).
Також, із того, що ви описали про ваш стан не зайвим було б звернутися до лікаря-психіатра за кваліфікованим обстеженням.
Щодо ситуації з прогалинами у памʼяті та спогадах, то саме так часто проявляється травматичний досвід - наша психіка піклується про нас таким чином, блокуючі певні спогади та ситуації, які нам важко "перетравити".
Травматичний досвід було б добре опрацювати в психотерапії, де у вас буде безпечний простір і спеціаліст. Власне, дослідити інші сфери вашого життя та досвіду теж було б добре в психотерапевтичному просторі.
Буду рада супроводжувати вас у психотерапевтичному процесі і надати вам контакти психіатрів, з якими співпрацюю.