Тerrible two або криза 2 років. (частина 2)

Доброго дня! Я студент університету, навчаюся на заочній формі. Останнім часом відчуваю сильне психологічне напруження через навчання.

Я дуже люблю математику. Мені подобається самостійно її вивчати, глибоко розбиратися у складних темах, досліджувати доведення та отримувати задоволення від самого процесу пізнання.

Однак через вимоги університету та наближення заліків я змушений вивчати матеріал значно швидше, ніж мені хотілося б.

Я почав помічати, що поступово змінюється моє ставлення до математики. Замість інтересу та задоволення дедалі частіше виникають роздратування, поспіх і бажання якнайшвидше завершити чергову тему.

Крім того, я відчуваю наростаючу втому, приділяю менше часу, відпочинку та іншим своїм інтересам.

Є ще один важливий момент, пов'язаний із моїм дитинством.

У мене був неприємний досвід, пов'язаний із контролем з боку інших людей. Через це я дуже болісно сприймаю ситуації, коли хтось визначає, що, коли та як я повинен робити. Але про своє минуле я розповідати не хочу.

Для мене особливо важливо самостійно обирати свої заняття, їхню тривалість і спосіб виконання. Коли я відчуваю, що мене контролюють або змушують діяти в певному темпі, у мене виникають сильний внутрішній опір і роздратування.

Я припускаю, що мій минулий досвід може посилювати реакцію на університетські вимоги, хоча не знаю, наскільки такий зв'язок справді існує.

Водночас я розумію, що університетські обов'язки нікуди не зникнуть і мені необхідно готуватися до заліків.

Я самостійно вивчаю усвідомленість (mindfulness), практикую медитацію та намагаюся навчитися краще ставитися до власних переживань.

Як навчитися справлятися з психологічним тиском, якщо об'єктивні причини стресу поки що неможливо усунути?

Й як зберегти внутрішню мотивацію та задоволення від улюбленої справи, коли вона перетворюється на обов'язок?

Мені хотілося б навчитися більш стійко справлятися з подібними обставинами в майбутньому.

Доброго дня, в мене тривожно Депресивний розлад, та сильні провали в пам'яті

Я хочу почати жити разом зі своїм хлопцем, але щоразу чую про якесь «потім». Спочатку він говорить, щоб я здала на права, а тоді ми будемо жити разом. Я ж пояснювала, що хочу складати на права вже після переїзду до нього.

Нещодавно в місті, де він працює, стався вибух. Замість підтримки я почула, що в цьому винна я. Фактично мене звинуватили у вибухах і всьому, що відбувається в Україні. Я не витримала й послала його. У відповідь він сказав, що не дозволить витирати об себе ноги.

Але він не бачить, як сам постійно робить мені боляче: порівнює з тваринами, хоча я неодноразово просила цього не робити. Коли я намагаюся пояснити свої почуття, чую лише: «Успокоїшся — набереш».

З батьками ситуація не менш складна. До 20 років вони повністю контролювали моє життя, забирали мої гроші та вирішували, як мені жити.

Учора я зателефонувала мамі поговорити, але розмова знову перейшла на гроші. Коли я запитала, чому вона кричить, почула прокльони, побажання, щоб у мене ніколи не було дітей, і слова про те, що вона мене вбила б.

Був і випадок, коли батько піднімав руку на дітей. Улітку я навіть викликала поліцію, щоб вони розібралися в ситуації.

Понад 22 роки я жила серед контролю, фізичного, матеріального та психологічного насильства, образ і принижень.

І тепер, коли я просто хочу побудувати власне життя, мати любов, підтримку, повагу та спільне майбутнє, я знову стикаюся з болем.

Я втомилася постійно почуватися винною. Я просто хочу жити, бути почутою, мати право на власну думку, рішення та щастя. Я більше не хочу варитися в цьому котловані.