Втрата та сумування про неї

Опис процесу горювання при втраті з психоаналітичної точки зору

Ми всі переживаємо втрати різних рівнів тяжкості. 

Будь-яку втрату - розставання чи смерть коханої людини, розлучення, завершення дружніх, ділових чи любовних відносин, зміна роботи, зміна колишнього способу життя, можливостей, звичного уявлення про себе і свої якості, місця проживання, навіть втрату коханої, емоційно значущої для нас речі, - наша психіка повинна переробити, відгорювати. У сучасному світі пануючого «позитиву» існує негласне (або озвучуване прямо) неприйняття складних емоцій, які не приносять задоволення – печалі, гніву, агресії, пригніченості. А, тим часом, сумування, яке включає проживання всіх цих почуттів, – необхідний процес для того, щоб психіка могла адаптуватися до нових умов життя, що змінилися внаслідок втрати, розставання, розчарування. На жаль, якщо процес горювання не пройдено, людина мимоволі повертатиметься до старих патернів поведінки, що не дає можливості формувати та проживати новий досвід, відкривати нове та розвиватися. Біг по колу – стосунки, що повторюються, схожі складнощі, звичні розчарування, спроби втекти від себе та своїх почуттів, тілесні захворювання та депресивні епізоди – це те, що є наслідком непрожитого горя.

Наша психіка працює асоціативно. Будь-яка втрата активує всі старі, невідплакані втрати, даючи шанс нашій душі зробити роботу горя, залікувати давні душевні рани. Тому часом оточуючі, що бачать людину в сльозах через начебто дрібниці – втрачену носову хустку або, наприклад, авторучку – дивуються, як через подібну нісенітницю можна засмучуватися?! Однак, цілком імовірно, що для людини, що горює, розставання з цією річчю по асоціативним зв'язкам активувало пригнічені або забуті спогади, яким він і сам не може надати словесного виразу, і вона зараз відчуває глибоке горе, що супроводжується соромом від відчуття власної неадекватності. І лише в кабінеті психолога за допомогою делікатного супроводу фахівця у неї з'являється можливість пригадати, що хустку схожого кольору вона тримала у руках у восьмирічному віці, коли його не пустили на похорон улюбленої бабусі, з якою пов'язана величезна кількість почуттів раннього, напівзабутого дитячого періоду його життя. І оплакати ту ніжність, ласку, добрі, здавалося б, назавжди втрачені почуття, що супроводжували його прихильність до коханої людини… 

Вільям Ворден, психоаналітик, описуючи втрату важливої людини, писав про основні фази горювання, що у тій чи іншій послідовності проходить людина, котра пережила втрату. Подібні етапи ми проживаємо у разі втрати будь-яких об'єктів, які мають для нас емоційне чи нарцисичне значення, зрозуміло, вираженість та інтенсивність переживань варіюватимуться залежно від того значення, яке ця втрата має для нас особисто. Ось ці основні фази:

1. Період заціпеніння, коли психіка всіма силами намагається накопичити ресурси для прийняття факту втрати, в той час коли відбувається спроба не стикатися з ним;
2. Фаза туги, що супроводжується активною роботою заперечення, в ході якої людина відчуває сильне бажання, щоб повернувся той, хто пішов, і в те, що втрата не трапилася назавжди;
3. Фаза дезорганізації, коли людина безпосередньо стикається з фактом втрати, відчуваючи сильний біль, гнів і відчай; у цей час його функціонування у суспільстві ускладнюється, виконувати звичні функції та спілкуватися з людьми стає надмірно важким;
4. Фаза переорганізації, коли людина стає здатною прийняти факт втрати і будувати своє життя відповідно до нових умов. 

Згідно Вордену, основними завданнями, які вирішує психіка під час процесу горювання є: 

І. Прийняття реальності втрати - зіткнення з тим фактом, що повернути людину або минулі відносини не вийде, втрата - факт, що відбувся і він, на жаль, назавжди. 

Протилежним розв'язанням даного завдання є невіра в реальність втрати, яка ґрунтується на запереченні (померлий бачиться в натовпі, «чується» його голос і т.д.). Ще одним варіантом патологічного рішення є заперечення значення втрати («не так вже сильно я його і любила», «він був нікчемним батьком», «я нічого не отримував від цих відносин»), вибіркове забування (неможливість згадати обличчя людини, що залишила, моменти життя, з нею пов'язані), заперечення незворотності смерті (звернення до ворожок, до спіритуалізму, віра в те, що душа пішов переселилася в нового знайомого, тварина і т.д. д.). 

Якщо на початку процесу горювання певні прояви роботи механізму заперечення нормальні, – як необхідність для шокованої втратою психіки адаптуватися до нового знання, то у разі, якщо дані прояви тривають досить тривалий час або починають носити нав'язливий чи маревний характер, близьким горюючого варто звернутися за допомогою до спеціалістів.
Рішення першої задачі вимагає часу, у цьому випадку людині допомагають просуватися в напрямку прийняття традиційні ритуали, такі як похорон, поминки, спогади про того, хто залишив, перебирання речей померлого, на кожній з яких психіка проводить роботу горювання.
 

II. Ця робота відбувається у формі переробки болю, що завдається горем, - і душевного, і фізичного.
У цей період важливо давати людині можливість перебувати у важких почуттях, не намагатися її відволікти від них, знецінити їх словами: «займися чимось, щоб забути», «все пройде», «нового знайдеш», «ти молодий, у тебе все попереду». Проживання тяжких почуттів у повному обсязі дає можливість пройти через горе. Пригнічення або відкидання почуттів, їх заперечення, як і заперечення важливості втрати, а також відчуття своєї недоречності для оточуючих через переповненність нестерпними переживаннями – найгірше рішення для того, хто горює. На жаль, наша психіка не здатна «відключати» почуття вибірково – якщо вже ми відмовляємося від важких емоцій, пригнічення поширюється на всі – і радісні, щасливі та приємні переживання у всій їхній повноті стають нам недоступними.

III. Пристосування до життя без того, що було втрачено, яке ділиться на внутрішнє і зовнішнє. Внутрішнє пристосування – прийняття нового уявлення про себе, образу себе не як, наприклад, «дружини М.» або «співробітника компанії X.», а про людину, ідентичність якої в деяких аспектах змінилася, а також прийняття інших цінностей та уявлень про життя. Зовнішнє - адаптація до нових ролей, завдань, які потрібно вирішити, і які раніше виконувались людиною, що пішла, надавалися автоматично на попередній посаді і т.д. Сюди ж відноситься і духовне пристосування - перегляд внутрішніх глибинних вірувань, ідеалів, переконань, які похитнув факт втрати. Неможливість вирішення цього завдання призводить до провалу адаптації, який може полягати в поведінці, спрямованій проти себе, зміцненні почуття безпорадності, неможливості існувати в умовах, що змінилися. 

IV. Знаходження такого місця для втраченого, яке дозволяє визнавати його ролі та значущість у минулому житті людини, але при цьому не заважає будувати та проживати нове життя.

Рішенням цього завдання є можливість зберігати теплі спогади про того, хто залишив, відчувати подяку за пережитий з ним досвід, при цьому зберігаючи можливість інвестувати сили, енергію у побудову нових відносин, реалізацію нових проектів власної долі. Незавершеність цього завдання призводить до існування небуття, застрягання в минулому та неможливості повноцінного проживання власного життя.
Всі ці завдання вирішуються не в суворій послідовності, вони, швидше, поперемінно і циклічно переробляються, актуалізуючись і вирішуючись знову і знову протягом усього періоду горювання. 

1. Трутенко Н.О. Кваліфікаційна робота «Горе, меланхолія та соматизація» в Інституті психології та психоаналізу на Чистих ставках 2. Фрейд З. «Сум і меланхолія» 2. Ворден В. «Розуміння процесу горювання», режим доступу: http://psyjournal.ru/articles /розуміння-процесу-гореванія…

2. Фрейд З. «Сум і меланхолія» 2. Ворден У. «Розуміння процесу горювання», режим доступу: http://psyjournal.ru/articles/ponimanie-processa-gorevaniya…