Як формується віра в себе: етапи з дитинства

Віра в себе не дається людині з народження, вона не закладена генетично (хоча особисто я думаю, що вона на рівні ДНК є абсолютно у кожному новонародженому, просто ще не усвідомлена).

Віра — це те, що ми створюємо крок за кроком через відносини, через досвід, через те, як світ реагує на нас, через усвідомлення.

У попередній статті я ставила вам питання про віру: що це таке? Про що це? Саме в цей момент розмірковування ви й почали усвідомлювати, деталізувати та робити зрозумілим, реальним та практичним для себе таке важливе поняття як віра. А коли робили дві практики — це ще й інтегрувало це усвідомлення в тіло.

«Тож моя заява про те, що віра в себе — це вроджений механізм, який розвивається та укріплюється через багаторазовий досвід усвідомлення, через досвід, в якому нам дозволяли бути собою і залишалися поряд, коли ми падали», — Наталія Венглінська, психолог

Дитинство: перша цеглина довіри

Ерік Еріксон писав, що перша криза у розвитку людини — це криза базової довіри (Erikson, Identity: Youth and Crisis, 1968).

Дитина ще не знає, хто вона, але вже відчуває чи безпечно їй жити. Якщо мама приходить, коли дитинка плаче, якщо хтось тримає, годує, посміхається, то формується просте відчуття: світ надійний, і я в ньому не один.

На цьому фундаменті потім будується все інше:

• Якщо світ надійний — я можу діяти;
• Якщо мої дії приймають — я можу вірити, що на щось здатний;
• Якщо я на щось здатний — я починаю вірити у себе.

Психоаналітики називають це інтерналізацією дбайливого об’єкта: коли всередині нас з’являється внутрішній «дорослий», який каже: «Ти впораєшся».

Коли дитині дозволяють експериментувати

Дослідження Едварда Десі та Річарда Раяна (1985) показали: віра в себе безпосередньо пов’язана з почуттям автономії.

Якщо батьки чи важливі дорослі, що оточують дитинча мають достатньо мудрості давати покроково автономію нащадку — право обирати, помилятися, шукати — у неї формується внутрішня мотивація.

Вона вчиться не тільки сміливо приймати своє особисте рішення, а й мужньо зустрічатися і розбиратися з наслідками цього рішення.

Якщо ж за нього все вирішують і за кожну помилку карають, з’являється відчуття, що «правильно» тільки те, що схвалено іншими.

Історія з практики

Всі клієнтські приклади викладені за згодою клієнтів та їх батьків. Імена вигадані.

Я не працюю з дітьми чи підлітками, але все ж таки мала цей досвід роботи багато років тому.

Клієнт Святослав, 12 років. Дуже інтелектуально-розвинутий. Якось сказав: «Я не хочу пробувати нічого нового. Все одно мама скаже, що це безглуздо».

Його віра в себе зупинилася там, де закінчилася віра батьків у його самостійність.

Коли на консультаціях мама почала помічати в ньому не лише помилки, а й зусилля, він раптом почав робити кроки. Спочатку маленькі, потім сміливіші. Це і стало початком формування його віри в себе, коли можна пробувати та залишитися в прийнятті, навіть якщо нічогісінько не вийшло.

Підлітковий вік: віра через бунт

Підліток — це коли вже багато чого можу, але ще не знаю, як, багато чого хочу, але не усвідомив навіщо.

Підліток шукає своє місце і часто робить це через бунт або протест, що дуже добре.

Тихий підліток — це багато питань про його душевний та емоційний стан. Гучний підліток — це жах та відчай батьків: «Він загубився! Він нас не слухає!», «Вона невгамовна! Я боюся за неї!»

Але саме в цей період у людини народжується віра у своє «Я» через відокремлення, через право не погоджуватися — ось така, дуже неприємна і незручна для батьків правда життя та віри у себе.

Психолог Джеймс Марсіа описав чотири стадії формування ідентичності, одна з них — криза пошуку. Без неї віра у себе неможлива: треба загубитися, щоб потім знайтись.

Якщо підлітку дають простір, де його незгоду, свій вибір, свою думку не прирівнюють до невдячності, він формує зрілу віру у себе. Якщо ж будь-яке відхилення карається, людина зростає із внутрішнім страхом помилятися, вона формується як «пристосуванець» з адаптивною поведінкою.

Юність та рання зрілість: віра через досвід дії

У Біблії є такий вірш: «Віра без дій — мертва». І це абсолютно справедливо не тільки про віру в Бога, а й про віру у себе.

Якщо я не буду використовувати на практиці свою віру у себе — вона поступово стане кволою і згодом впаде у кому або взагалі помре. Це як накачані м’язи: якщо перестати тренуватися — вони «здуються».

Альберт Бандура довів, що найсильніший вплив на самоефективність має досвід власного успіху, а не підтримка ззовні (Self-Efficacy, 1997).

Його концепція звучить десь так: віра у власну здатність виконати конкретну дію — сильний предиктор мотивації, зусиль, витримки та фактичного досягнення. Це не просто «самооцінка» — це переконання у конкретних здібностях у контексті завдання.

Коли людина робить щось та бачить результат, нехай навіть скромний, мозок фіксує: «Я можу». І цей запис стає нейронною стежкою, якою потім легше йти у важкі періоди.

Історія клієнтки

Клієнтка із таким доречним іменем Віра, 32 роки: «У мене є відчуття, що я нічого не вмію».

Ми почали з того, що вона щовечора записувала, що сьогодні вийшло. За три тижні у неї з’явився перший список із 30 пунктів її вмінь. Через два місяці вона відкрила маленьку справу, про яку мріяла два роки.

Віра в себе — це не спалах, а повільне повернення довіри до своїх кроків.

Середовище та фігури підтримки

У кожної людини є потреба бути побаченою, почутою та прийнятою. Тому, майже з перших днів свого життя ми відчайдушно шукаємо таких людей.

Фігура хоча б одного дорослого, який вірить у дитину, є критично важливою. Стійкість (resilience) безпосередньо пов’язана з наявністю одного дбайливого дорослого, який бачить у дитині потенціал.

Іноді це батько, іноді — вчитель, іноді — сусід, терапевт, тренер… Ця постать стає «зовнішнім контейнером» для віри, поки людина ще не створила свою всередині.

Коли віра не сформована

Якщо дитину постійно порівнюють, критикують, принижують чи вимагають ідеальності — вона не перестає старатися, але перестає вірити. Така дитина починає жити з переконанням: «Я недостатньо хороший, хоч би яким не був».

Згодом, у дорослому віці віра в себе замінюється страхом бути викритим — це той самий синдром самозванця.

Здається, я вже вас достатньо залякала. Прям «спинним мозком відчуваю», як багато читачів згадують своє дитинство та підліткові роки, потрохи зляться на батьків і думають: «Ну все, я нічого не зможу, бо у мене було складне дитинство».

Стоп! Головна новина все ж таки хороша — віра в себе відновлюється!

Чому я так детально зупинилася на тому, що відбувається в дитинстві — треба розуміти, на підставі чого я в себе не вірю, я себе знецінюю.

Так, був час коли це все було сформовано значущими дорослими. Але на сьогодні — я сам(сама) вже доросла людина! Тож моя відповідальність змінити своє життя на краще, сформувати, відродити віру у себе вже, в першу чергу, належить мені. І я можу виростити віру у себе через відносини, терапію, усвідомленість і досвід нових виборів.

Висновок

Віра у себе формується не в голові, а у стосунках. Коли нас бачать, коли нас чують, коли нам дозволяють бути, коли нас приймають та залишаються поряд після помилок — усередині з’являється впевненість: зі мною все гаразд. З цього і народжується те, що потім допомагає йти життям.

Але якщо це не відбулося раніше, я, як доросла людина на сьогодні можу почати формувати, відроджувати віру в себе. Крок за кроком, маленькими, простими вправами, спілкуванням з людьми, які готові мені в цьому допомагати, з допомогою психолога.

Від qui.help: запрошуємо на консультацію

Якщо вам близькі ці роздуми й ви відчуваєте, що ваша віра в себе ослабла — запрошуємо Вас записатись на консультацію до автора цієї статті або до інших спеціалістів нашої спільноти.

Під час зустрічей ви зможете розібрати, як саме у вашій історії формувалася віра в себе, побачити, де вона була втрачена, і поступово повернути внутрішню опору.

Разом із психологом ви навчитеся підтримувати себе, розпізнавати власні потреби, формувати новий досвід без осуду та порівнянь. Віра в себе народжується у відносинах — і терапія може стати першим безпечним кроком до цього.