Я не я. експозиція.

Ірина Петрівна – керівник ювелірного магазину. Жінка старше 50 років, бізнес, зібрана, активна і … хвора після весняного карантину. Вона добровільно пішла на самоізоляцію, провела два місяці сама, а точніше з собаками. Вона живе сама, мама нещодавно померла, чоловік помер давно, немає ні дітей, ні родичів. Спостерігаючи за новинами та пильну увагу до пандемії, викликав болісний страх смерті та психосоматики.

Зовні заможне життя, життя за стандартом – робота, посада, машина, курорти не дає можливості зв’язатися з істиною буття. Трагедія внутрішньої Ірочки не доведена до рівня усвідомлення. Потрібна певна сміливість, щоб дати їй можливість сумувати про невдалу жіночу частку. Так, ми можемо обдурити себе нескінченно: «Людина часто є своїм найлютішим ворогом», підтверджує практику та досвід. А потім приходить пандемія чи якась інша «чума» і змушує Ірочку битися в тісній оболонці «благополуччя», істерії через страхи та хвороби, вирватися і вимагати життя для себе.

Таких історій багато. У моїй практиці, за кожним випадком панічної атаки і не тільки, стоїть така «Ірочка», яка не наважується навіть собі зізнатися у своєму самообмані. Де набратися сміливості, на що покластися? Це можливо для пізнання, можливо і на вірі, і на інших, а найкраще на собі. Як?

Наші почуття та емоції виникають у відповідь на те, що відбувається з нами зараз або на наші думки. Наприклад, ми реагуємо на емоцію «страху» відомими способами – бити, бігати, заморожувати. Почуття та емоції підбадьорюють нас до якоїсь дії, завжди! Якщо ми відчуваємо співчуття, ми біжимо на побачення. Якщо – ворожість до людини, навпаки, ми уникаємо її. Відчуття голоду спонукає нас рухатися до холодильника, а невдоволення зайвою вагою – до бігу або до спортзалу. Коли сумно – ми плачемо, від почуття вдячності – даруємо подарунки. Так задуманий природою, творцем, еволюцією, …

Коли ми «в образі», наша реакція найчастіше «заморожується», оніміння. Наприклад, «Це не я, це не зі мною». Також є місце для ілюзій: «Я все тримаю під контролем», «Режисер сам» та інші подібні. Замість того, щоб жити цими почуттями, намагатися висловити їх і здійснити якусь дію, вчинок, ми намагаємося бути чи здаватися, точніше, байдужими. «Ні, мені це зовсім не боляче, навпаки, я сам, я ні від кого не залежу, я витрачаю лише на свої примхи. Так, можна сказати, я хотіла, це краще… Був чоловік, він давно помер, я навіть не пам’ятаю – ну, була така людина, і що? Така брехня мені і мені теж. Коли ми говоримо не те, що відчуваємо, неживе почуття згниє і розкладеться всередині нас. До цього також буде додано почуття провини за те, що ми не ті, хто насправді існує і для «безцільно прожитих…», а потім ми живемо і діємо з цього почуття провини. А тут – пандемія, як термінова телеграма – батьки повертаються, а вдома безлад, інститут занедбаний, багато боргів тощо.

«Жінки на краю» — це такий серіал, коли ірочка, загнана всередину, вчиняє злочин. І в житті на цьому «краї» – депресія, панічні атаки, руйнування відносин. Будьте уважні до себе, до своїх почуттів. Не бійтеся їх, не відгороджуйте себе, шукайте мужності, щоб жити ними.