Дякую Вам, що так щиро поділились своєю історією та ситуацією.
В першу чергу хочеться сказати, що ті емоційні переживання, з якими ви зіткнулися, є абсолютно нормальними. Так виглядає, що зараз ви стикаєтесь із втратою: втратою звичного життя, знайомого простору та звичного формату стосунків з мамою. І це справді може викликати дуже інтенсивні емоції, адже масштабні зміни — це завжди про прощання з чимось старим заради здобутку нового.
Ви пишете, що це виглядає як «соплежуйство», і намагаєтесь не піддаватися емоціям. Але те, що ви зараз переживаєте — це не слабкість. Це зворотний бік вашої глибокої любові та прив’язаності до мами і до дому. Сльози вашої мами і ваш власний біль лише показують, наскільки ви цінні одна для одної і ви вже почали про це говорити. Дозвольте собі відчути цей смуток, не намагаючись його негайно «вимкнути» чи силоміць взяти себе в руки. Плакати, прощаючись із важливим етапом свого життя, — це найбільш природна реакція живої людини.
Я також дуже добре чую ваш страх перед гуртожитком і тим, як будувати спілкування після двох років ізоляції. Це справді лякає — йти у невідомість, коли здається, що комунікативні навички втрачені. Але пам'ятайте: ви — та сама дівчина, яка останні роки чітко бачила свою мету і «дихала нею». У вас є величезна внутрішня сила, яка вже довела вас до цього моменту. Вам не потрібно бути ідеальною в спілкуванні чи знайти друзів у перший же день. Ви можете дати собі час на адаптацію, знайомлячись із новим світом у своєму власному темпі.
Ви можете проживати біль, розпач, плакати в поїзді — і водночас продовжувати їхати до своєї мрії. Ваш страх жодним чином не скасовує вашої рішучості.
