Травма, дисоціація та способи зменшення впливу травми

В широкому смислі слова, травма виникає тоді, коли переживань більше, ніж психіка здатна їх опрацювати.
Для прикладу можна уявити собі млин. Туди засипають мішок зерна, млин меле, видає борошно. Ще мішок зерна – ще видає борошно. Так воно працює і у звичному житті. В нас трапилася якась подія, ми її переживаємо, переживаємо, перемелюємо те все. Можливо, спілкуємось з кимось, чи їдемо на природу, чи займаємось улюбленою справою. Але потроху це зерно перемелюється на борошно, і ми можемо жити далі. Психіка впоралася.

 

А тепер уявіть, як в той млин намагаються засипати вагон зерна. І наступного дня вагон. І наступного. А потім – транспортний літак зерна. І це пройшло лише 4 дні війни. І млинець не справляється. Він просто весь засипаний тим зерном, чи мішками.

Це така уявна схема, що відбувається зараз з нашою психікою. Оце власне і є травма.

Коли ми маємо переробити емоцій набагато більше, ніж наша психіка взагалі на це здатна.

 

(Є бойові травми, травми насилля, коли з людиною безпосередньо стається щось погане, фізично. І це взагалі дуже багато переживань, вони руйнують зсередини. В таких випадках обов’язково потрібна кризова допомога і робота зі спеціалістом. Але і того, що відбувається в житті людини, яка уникнула безпосереднього контакту з ворогом – вже достатньо для травми).

 

І що далі? Млинець застряг.

А далі психіка починає сама себе рятувати. Це дуже розумна штука! Я постійно захоплююся! Приїжджають такі комбайни, і завантажують все те зайве зерно, яке не перемелюється, в контейнери. І відправляють кудись подалі.

В попередній статті я це називала “покласти в валізу і заштовхати під ліжко”.

 

Тобто, через ці образи, ви можете відчути, ніби щось упаковується, вкривається захисною оболонкою, і відправляється кудись подалі. Цей механізм називається дисоціацією. Коли нестерпні, непереносимі почуття відокремлюються і далі ми себе поводимо, ніби їх немає.

 

Ви можете це спостерігати, наприклад, в ставленні до сирен повітряної тривоги. Є купа мемів на цю тему, так? Що спочатку люди вибігали з жахом і ховалися, а тепер гуляють по вулицях. А куди дівся жах? Жах вже дисоційовано. Бо неможливо постійно жити в жаху.

 

Або інший приклад. Святкування дня Перемоги після Другої світової війни.  Підкреслювалась сила, військова майстерність, самовідданість, тріумф, радість перемоги. Ну, ще злість до фашистів, це також було легальним. А от про втрати, сум та горе якось замовчувалося. (Саме тому історія повторилася. Якщо є почуття, які замовчуються, історія буде повторюватися).

 

Так виглядає дисоціація. Якщо психіка не може впоратись з якимись почуттями, вона їх відокремлює та тримає десь подалі. 

Дисоційовані частини є у всіх – це почуття, які були нестерпними, такими, що їх неможливо було витримати. І це пов’язано не лише з війною. Це міг бути якийсь замежовий страх, або сором, або дуже сильна лють на людину, на яку не можна злитися, або переживання покинутості. Взагалі будь-яке почуття може бути для нас травматичним. І будь-яке почуття психіка може дисоціювати. (За умови, якщо воно перевищує можливості психіки його переробити).

 

Дуже часто такі дисоційовані почутті і цілі частини психіки виникають у людей, які переживали насилля. (Бо інакше б вони збожеволіли). І в фільмах це дуже люблять показувати, коли в людині живе одночасно декілька особистостей. (“Ідентифікація”, “Сибіл”, “Бійцівський клуб”, “Цвіт ночі”…)

Для тих процесів, про які ми говоримо зараз, це буде деяким перебільшенням, такою гротескною метафорою, але теж дає уявлення. Наші дисоційовані частини наврядче почнуть жити своїм життям. Але ми про них можемо так само не знати, як в цих фільмах одна особистість не знає про іншу. Типу це “не ми”. Є ті почуття, які психіка сприймає як “Я”, мої. А є дисоційовані – не-Я.

 

 

І, повторюся, зараз ми всі переживаємо травматичні події. Це і страх за життя, втрати, розрив неперервності життя. Ми бачимо, скільки гине людей, скільки піддаються насиллю, як люди втрачають домівки, руйнуються цілі міста… Це викликає почуття втрати і безпомічності.

До того ж, ми втратили відчуття безпеки. Це одна з базових потреб. Ми втратили те майбутнє, яке собі планували, свої плани та мрії. Ми втратили можливість прожити життя без війни.

 

Зараз ми травмуємося так само, як і люди під час Другої Світової, можливо, ще більше через доступ до великого обсягу інформації. Коли ми дивимося фото й відео з місця трагедій, читаємо новини. Це знову ж таки насипає зерна на наші млини, які й так ледве справляються.

 

Зараз ми знаходимося в такому психічному процесі, коли однозначно зрозуміло, що ми хороші, а вони погані. І це знову ж таки захист, який допомагає виживати. Ми дивимось на кількість втрат ворога і радіємо цьому. Але пройде час, і ми зрозуміємо, що також були жорстокими і наносили втрати (хоча зараз іншого вибору немає). І тоді мусимо якось інтегрувати (приєднати назад) свою жорстокість також. Це теж ми. Це називається інтеграцією, і це протилежне дисоціації.

 

І, коли я вже сказала про інтеграцію, то далі розповім про шляхи мінімізації травми.

Як ви розумієте, потрібно знову відкрити ту валізку, або ті контейнери з неперемеленим зерном, і таки його перемолоти. Щоб ми могли не лише знати, а й відчувати, що це все сталося з нами, і ми таке пережили. Тобто приєднати це “не-Я”, до “Я”.

Але це ідеальний варіант. І поки триває війна, неможливо говорити про перепрацювання травми. Бо зараз задача нашого “Я” зберегтися, вижити. Саме тому нестерпні емоції дисоціюються, щоб не зруйнувалося “Я”. Тому механізми психіки просто не дадуть нам “приєднати” назад, інтегрувати важкі емоції.

Але ми можемо зараз намагатися перемолоти якомога більше зерна, щоб дисоціювалася менша частина. Як правило, нашим млинам не вистачає потужності. Цю потужність можна збільшувати. Коли ми працюємо з важкими почуттями, ми одночасно і перемелюємо їх на борошно, і “прокачуємо” нашу психіку.

 

Яким чином працювати з переживаннями?

Потрібно їх у чомусь виразити. Знайти для них форму, символізувати. Знайти символ, який буде втілювати ці почуття.

 

Але як це зробити, якщо навіть наближатися до тієї валізки боляче?

Можна користуватися творами мистецства. Митці створюють твори, які виражають наші почуття. Ми можемо доторкнутися до дисоційованих почуттів через літературні твори, картини, пісні, музику, скульптури, колажі, перформанси тощо.

 

Також ми можемо перепрацювати частину своїх почуттів в розмові з іншими людьми. Коли ми знаходимо слова, що виражали б наші почуття, ми зменшуємо ці дисоційовані частини. Але для цього потрібні певні умови. Це можуть бути, наприклад, індивідуальні консультації психолога, психотерапевта, психоаналітика, групова робота. В груповій роботі люди можуть допомагати одне одному. Мабуть, у всіх було відчуття, коли хтось говорить, і хочеться сказати “Так-так! Точно! Ти висловив те, що я відчував, але не міг знайти слів!”. В групі буває такий ефект.

Або це можуть бути арт-практики, де можна з допомогою малюнку, аплікації, зліпленої з пластиліну фігурки, виразити те, для чого немає слів.

 

Тобто, головна ідея – спробувати знайти слова, символи для вираження почуттів, які в нас так запакувалися і ми їх начебто не відчуваємо. Це звільнить і нашу психіку від зайвого навантаження, і зменшить фон, який потім відчуватимуть наступні покоління.