Деперсоналізація та дереалізація, як психотерапія може допомогти з ними. Частина 1

Синдром деперсоналізації-дереалізації є досить поширеною проблемою, він виникає як сам по собі, так і як частина інших розладів і станів. Згідно зі статистикою, від 1 до 5% населення спостерігалося подібне розлад.

Отже, що таке деперсоналізація та дереалізація? При деперсоналізації людину турбує відчуття, що вона як би відійшла від свого тіла, насправді не в ньому, почуття і емоції вимерли, змінилося їхнє сприйняття (часто тьмяніло), вони відчувають себе як крізь скло чи зовсім не людина, він ніби просто грає роль.

При дереаціювання людина скаржиться на відчуття нереальності того, що відбувається. Все навколо ніби змінено, штучно, рівне, безглузде, як погана театральна вистава.

Варто уточнити, що є дві основні причини цього синдрому – неврологічний і психологічний. Перший, неврологічний, пов’язаний з процесами в головному мозку і часто зустрічається при скроневій епілепсії. Відповідно, в цьому стані психотерапія не зможе допомогти, так як це пошкодження в самому мозку.

Психологічні причини набагато складніші і різноманітніші. З точки зору психології та психотерапії, депералізація-дереалізація є захисним механізмом психіки. І тоді це не виглядає як нещасний випадок і сама суть цього синдрому – суспензія. Людина відходить від себе, від своїх почуттів і емоцій, які здаються трансцендентними, страшними і небезпечними. Досвід, тривога призводять до перевантаження психіки, і воно реагує «вимкненням світла», точніше, приглушуючи його, пропонуючи відчуття відстороненості.

Якщо ви хочете дізнатися більше про цей синдром, прочитайте мою наступну статтю.