Чого не можна казати близькій людині в депресії? А що зараз потрібно?

Доброго дня, в мене тривожно Депресивний розлад, та сильні провали в пам'яті

Я хочу почати жити разом зі своїм хлопцем, але щоразу чую про якесь «потім». Спочатку він говорить, щоб я здала на права, а тоді ми будемо жити разом. Я ж пояснювала, що хочу складати на права вже після переїзду до нього.

Нещодавно в місті, де він працює, стався вибух. Замість підтримки я почула, що в цьому винна я. Фактично мене звинуватили у вибухах і всьому, що відбувається в Україні. Я не витримала й послала його. У відповідь він сказав, що не дозволить витирати об себе ноги.

Але він не бачить, як сам постійно робить мені боляче: порівнює з тваринами, хоча я неодноразово просила цього не робити. Коли я намагаюся пояснити свої почуття, чую лише: «Успокоїшся — набереш».

З батьками ситуація не менш складна. До 20 років вони повністю контролювали моє життя, забирали мої гроші та вирішували, як мені жити.

Учора я зателефонувала мамі поговорити, але розмова знову перейшла на гроші. Коли я запитала, чому вона кричить, почула прокльони, побажання, щоб у мене ніколи не було дітей, і слова про те, що вона мене вбила б.

Був і випадок, коли батько піднімав руку на дітей. Улітку я навіть викликала поліцію, щоб вони розібралися в ситуації.

Понад 22 роки я жила серед контролю, фізичного, матеріального та психологічного насильства, образ і принижень.

І тепер, коли я просто хочу побудувати власне життя, мати любов, підтримку, повагу та спільне майбутнє, я знову стикаюся з болем.

Я втомилася постійно почуватися винною. Я просто хочу жити, бути почутою, мати право на власну думку, рішення та щастя. Я більше не хочу варитися в цьому котловані.

Здравствуйте!

Мне кажется, моя жизнь стала абсолютно пустой для меня, у меня нет никакой веры в какое-то хорошее будущее, отсутствие даже самых базовых желаний (я не хочу даже есть, общаться, каких-то других материальных вещей, на деньги мне тоже плевать), у меня сократился практически полностью круг общения, я пробовала идти работать, но моих навыков общения (я мало разговорчива была всегда вне состояний и потом еще появился тревожный дискомфорт в общении с людьми) и активности было недостаточно и меня не брали, я чувствую постоянно вину еще за то, что мне ничего не хочется, что я не такая активная и настроенная на жизнь с как другие люди/мое окружение которое у меня осталось, и я из-за этого ощущаю, что с меня требуют другие люди то, что я не в силах сделать и меня это очень сильно ранит, в 17 лет мне ставили тревожно-депрессивное расстройство, и я проходила лечение около полугода на антидепрессантах, и в 2025 мне было получше, я сама как-то пыталась вылезать, и верилось в что-то хорошее, но в 2024 году, мне попался, возможно, не компетентный психотерапевт, который обвинил меня в моем состоянии, что я начиталась/сама придумала, и «ну ты же красивая девочка, чего тебе страдать».

Я постоянно ощущаю, что я сама виновата, что все со мной это случилось, что я ленивая дура не взяла жизнь в свои руки, так же я постоянно ощущаю, если я возьмусь за что-то, то у меня ничего не получится или болезненно воспринимаю какие-то ошибки свои что это «ну все больше не выйдет, не высовывайся», вроде есть где-то внутри понимание, с логической точки зрения, что это вероятно не так, но чувство угнетения и пустоты сжирает меня