Батьки-вертольоти і їхній вплив на розвиток дитини

Ця стаття не про те, як правильно виховувати дітей або чи варто їх виховувати взагалі.

Кожен, хто зараз читає ці рядки, колись був дитиною і пройшов цей шлях від дитинства до дорослості на власному досвіді.

Можливо, ви впізнаєте в цьому матеріалі поведінку своїх батьків, а, можливо, ви вже самі маєте дітей і замислюєтесь, чи не надмірно втручаєтеся, випереджаєте труднощі та організовуєте кожен крок.

Важливе питання тут не в самих діях, а в тому, які почуття та переживання стоять за цією турботою.

Чи замислювалися ви, що саме лякає, якщо цього не зробити? Чи справді йдеться про загрозу для життя і безпеку дитини, чи, можливо, про напругу, страх або тривогу всередині вас?

У цій статті я виступатиму як практикуюча психологиня, використовуючи приклади та поєднуючи власний досвід із напрацюваннями фахівців у галузі сімейної психотерапії.

Почати хочу з простого: кожен із батьків прагне дати своїй дитині найкраще — так, як уміє, так, як не було у власному дитинстві, так, як розуміє любов і турботу.

За цим прагненням стоїть бажання захистити, підтримати й не завдати шкоди. У цьому прагненні легко опинитись в пастці ідеалу — завжди поруч, завжди правильним та безпомилковим.

Хто такі батьки-вертольоти (або гелікоптери)

Ця метафора пролунала наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років у книзі Хаїма Гінотта «Між батьками і підлітком». Гінотт наводить слова підлітка, який скаржиться: «Мама кружляє наді мною, як вертоліт…»

«Вертолітні» батьки нависають над своїми дітьми: турбуються, контролюють, постійно тримають у полі зору. Вони роблять усе можливе й неможливе заради дитини. Вкладаються, передбачають і випереджають труднощі.

Це стиль батьківства, у якому бракує простору не лише для дитини, а й для самих батьків. Дорослі настільки зайняті тим, щоб усе було «як треба», що поступово перестають чути, що насправді відчуває дитина.

Відбувається парадокс: супер-присутність і водночас емоційна віддаленість, адже фокус спрямований не на внутрішній світ дитини, а на правильність дій і результатів.

Тут хочу зауважити, що ви можете зараз не погодитися щодо емоційної віддаленості. Саме так часто міркують «вертолітні» батьки: ви можете сказати, що добре відчуваєте своїх дітей, знаєте їх і є для них найкращими друзями.

Далі пропоную подивитися на ознаки так званих «ідеальних» батьків.

Ознаки батьків-вертольотів

Гарна новина в тому, що сучасні батьки вже знають: дітей бити не можна і це пояснювати вже не потрібно.

Згідно з дослідженням Rating Group/Rating Lab про припустимість покарань в українських родинах з дітьми, 89% батьків вважають це недопустимим (жовтень 2025 р.). Тут справді можна видихнути.

Наше покоління батьків більш уважне, чутливіше, турботливіше. Але, здається, ми так боїмося помилитися, ненароком травмувати дитину, що іноді не зупиняємо те, що потребує зупинки.

Перерахую ознаки батьків-вертольотів:

• Такі батьки за рахунок успіхів дитини підіймають свою самооцінку.
• Свою невпевненість компенсують подарунками.
• Не можуть визначити, у якому стилі виховувати дитину.
• Зі страху, що щось випустять з уваги, водять дитину на всілякі курси та «розвивалки».
• Чекають успіхів від дитини, стають контролерами, бо якщо щось не виходить, це сприймається як власна поразка: «Я поганий батько/я погана мати».
• Діти таких батьків можуть виглядати ідеально, особливо в ранньому віці: напрасований, одяг без плям, ще й підібраний за кольорами.
• Такі батьки й самі постійно «розвиваються»: велика кількість книжок, навчань, тренінгів, де частіше важлива кількість, а не глибина.
• Готовність жертвувати власним життям і самореалізацією заради дитини — і тоді дитина зростає з відчуттям, що вона винна батькам життя.

Чому виникає такий стиль батьківства?

Вертолітне батьківство рідко виникає з надмірної любові. Найчастіше його основою є тривога. Тривога втратити, не впоратись, не відповідати очікуванням — власним чи чужим.

У своїй книзі «Практичне дитинознавство» Світлана Ройз зазначає, що цей тип батьківства ґрунтується на страху бути неідеальним або поганою мамою чи татом.

Важливо додати, що цей страх рідко стосується лише ролі батьківства. Частіше він має глибше коріння — страх бути «недостатнім» загалом, у будь-якій ролі: бути не прийнятим, відторгнутим, знеціненим, непотрібним.

Дитина в такому разі несвідомо стає доказом власної цінності дорослого. Через її успіхи, безпеку, «правильність» батьки ніби підтверджують собі та світу: «Зі мною все гаразд, я хороша/хороший».

Часто за цим стоїть потреба:

• довести щось власним батькам;
• відповідати очікуванням партнера чи членів родини;
• компенсувати те, чого бракувало у власному дитинстві: підтримки, стабільності, уваги.

Під час роботи з «ідеальними» мамами на запитання «Що найгірше може статися, якщо ви не будете ідеальною?» звучать відповіді, які мають мало спільного з реальною поведінкою дитини, але багато — з внутрішнім світом дорослого:

• чоловік розчарується і, можливо, піде;
• мене перестануть любити;
• що про мене подумають близькі;
• я зрозумію, що ні на що не спроможна;
• моє життя виявиться марним;
• мене переслідуватиме відчуття провини;
• я стану схожою на своїх батьків, а це лякає.

Міф про ідеальність формується дуже рано — зазвичай ще у власному дитинстві. Там, де любов залежала від слухняності, успіхів або зручності.

Дорослий несвідомо намагається зробити свою дитину ідеальною, щоб нарешті отримати те прийняття, якого колись бракувало.

Як гіперопіка впливає на розвиток дитини

Дитина, яка росте в умовах надмірної опіки, часто вчиться:

• сумніватися у власних відчуттях і рішеннях;
• шукати зовнішнього схвалення;
• уникати ризику та відповідальності;
• пригнічувати агресію та автономні імпульси;
• переживати тривогу як фоновий стан.

Це означає порушення процесу саморегуляції: дитина не має можливості завершувати власні цикли контакту — від імпульсу до дії та відповідальності за наслідки.

І тут не обійтись без прикладу.

Родина, де люблячі, турботливі, «ідеальні» батьки, які добре знають свої почуття й прагнуть для дитини найкращого, можуть несвідомо створити умови з довготривалими наслідками.

Їхня донька — вже доросла жінка — приходить у терапію із запитом «Як зустріти саме того», але ніяк не може побудувати стосунки, адже всі партнери програють батькові — у чесності, турботі й стабільності. Жоден не може «переплюнути тата».

Чи можна змінити свій стиль батьківства?

Якщо ви дійшли до цього розділу і помітили у себе ознаки «ідеального» тата або мами — маю гарну новину.

Це і є найважливіше місце. Те саме місце, з якого можливий рух.

Це схоже на навігацію: щоб потрапити у будь-яку точку призначення, потрібно знати, звідки ви рухаєтесь.

Тепер цю точку визначено, і можна подивитися, куди тримати напрямок і на що спиратися.

Дональд Вудз Віннікотт запровадив поняття «достатньо хорошого батьківства», яке протиставляється уявленням про «ідеальну» або «погану» матір/батька.

Під цим терміном він розумів здатність дорослого адаптуватися до потреб дитини настільки, щоб підтримати її розвиток, але не настільки, щоб дитина залишалася залежною.

Зміна стилю батьківства відбувається не через поради або контроль, а через усвідомлення.

Зміни можливі тоді, коли батьки починають помічати:

• свою тривогу;
• свої страхи;
• власні потреби, які реалізовуються через дитину.

Як вам може допомогти психолог у батьківстві

Коли ви приходите в терапію з темою батьківства, найчастіше це не запит, як правильно виховувати дитину. Це запит про вас.

Про втому, яку не завжди можна собі дозволити. Про злість, яка лякає, бо «хороші батьки не зляться». Про тривогу, яка змушує бути напоготові постійно — навіть тоді, коли загрози немає.

В терапії зʼявляється простір, де ви можете бути живими, а не правильними, бути повільними, а не постійно кружляючими.

Психолог допоможе роздивитись і помітити, що з вами відбувається в контакті з дитиною та оточенням, а також в які моменти ви втрачаєте опору.

Якщо підсумувати, то терапія допоможе:

• усвідомити власну тривогу;
• розділити себе і дитину;
• навчитися бути поруч, а не замість;
• витримувати невизначеність і «помилки» — дитини та свої.

Поступово батьки вчаться розрізняти потреби дитини та свої власні. І тоді зʼявляється можливість бути поруч із дитиною не з позиції постійної готовності, а з позиції присутності, довіри та любові.

Як психолог може допомогти, якщо ви — дитина батьків-гелікоптерів

Якщо ви зростали поруч із батьками, які завжди знали, як краще, які були надто близько, надто уважно, надто напоготові, ви могли навчитися одного важливого, але виснажливого способу існування — орієнтуватися не на себе, а на іншого.

У терапії часто звучать фрази:

• «Я не знаю, чого хочу»;
• «Мені важко приймати рішення»;
• «Я ніби постійно сумніваюся в собі»;
• «Мені потрібне схвалення, щоб заспокоїтися».

Психотерапія стає простором, де ви поступово повертаєте собі себе:

• вчитеся чути власні відчуття, а не чекати підказки;
• розрізняти, де ваш страх, а де справжнє бажання;
• дозволяти собі злитися — як спосіб відчути межу, а не як щось небезпечне.

І з часом внутрішня фігура контролюючого, тривожного батька перестає керувати вашим життям.

На її місці з’являється опора — не ідеальна, але жива. Ваша.

Якщо ж в терапію підліток сам вирішив прийти, тоді це вже показник певного рівня усвідомлення й внутрішнього запиту. Але часто трапляється інша ситуація — коли підлітка привели батьки.

Знайшли спеціаліста, записали, оплатили — з найкращих намірів і великої турботи, як ви вже знаєте.

Всередині у таких підлітків — стан, у якому вже нестерпно перебувати під постійним тиском уваги.

Розгортається внутрішній конфлікт, який дуже важливо витримати: він одночасно любить і ненавидить своїх батьків.

Любить, бо це близькі, значущі люди, які справді турбуються. І ненавидить, бо поряд з ними немає простору дихати, помилятися, бути недосконалим.

Цей конфлікт часто не має виходу назовні. Злість заборонена, бо «вони ж стараються». Роздратування викликає сором. А за соромом приходить провина: «Зі мною щось не так, якщо мені погано поруч з тими, хто мене так любить».

У терапії в цей момент ми не «виправляємо» підлітка, а даємо простір легалізувати суперечливі почуття — без страху бути поганим сином чи донькою.

Саме тут з’являється можливість вперше відчути: я не зламаний, я просто живу в напруженій системі.

Запрошую на консультацію

Я у цій темі не є суддею чи експерткою з «правильного виховання».

Моя позиція — бути поруч із досвідом, допомагаючи вам побачити, як саме ви будуєте контакт, де втрачаєте себе і де може з’явитися новий вибір.

Я маю знання і досвід як багатодітна мама, тому добре знаю ці виклики не лише теоретично, не лише як терапевт, а й у власному материнстві.

Це робота не про виправлення, а про повернення живості, автономії та довіри — і дитині, і вам.