4 стадії горя (по Боулбі та Паркесу)

На жаль, втрати є невід’ємною частиною людського життя, через біль втрати доводиться пройти кожному з нас.

У психології горе зазвичай сприймається як переживання втрати, втрати. Є однією з основних причин звернення за допомогою психолога чи психотерапевта.

Втрата може бути тимчасовою (розлука) або постійною (смерть), фізичною чи психологічною.

Психологи визначають горе як реакцію втрату значного об’єкта, втрату частини своєї ідентичності чи очікуваного майбутнього. Терміни горе і втрата використовують зазвичай як синоніми.

У вузькому значенні втрата — це людський досвід, пов'язаний зі смертю чи відходом близького, а горе — це почуття (страждання) та їх прояви (наприклад, плач).

Теорія чотирьох фаз горювання Боулбі-Паркесу

Британські психіатри та дослідники привʼязаності Джон Боулбі і Колін М. Паркес описали горе як адаптаційний процес, що проходить через 4 природні фази.

На відміну від «П’яти стадій» Кюблер-Рос (які належать передусім до переживання власної смертельної хвороби), модель Боулбі-Паркеса фокусується на реакції на втрату значної фігури. І ґрунтується на ідеї, що скорбота – це нормальний відгук порушеної привʼязаності.

Отже, у процесі горювання можна назвати такі стадії:

Перша стадія. Стадія шоку та оніміння

Після повідомлення про втрату психіка включає «аварійний захист»: емоції притуплюються, свідомість ніби «від’єднується» від того, що відбувається.

Навіть якщо відхід близького довго очікувався (важка хвороба, неминучий розрив), сам момент смерті чи розставання завжди переживається як раптовий. Людина ніби залишається у минулому, де він і втрачений об’єкт ще разом.

Типові прояви:

• Відчуття нереальності («це трапилося не зі мною»)
• Емоційна «ватність», автоматичні дії
• Порожній чи «скляний» погляд, труднощі з промовою
• Неможливість плакати або надмірна нервова балаканина
• Стрибки тиску, запаморочення, безсоння.

Така реакція не заперечення факту смерті, а тимчасова неможливість визнати, що «я, що живе», вже відокремлений від втраченого. Цей психологічний «притулок» дає час фізіологічним системам адаптуватися до шоку.

Завдання фази: поступово допустити до тями сам факт втрати і підготувати себе до наступного етапу.

Друга стадія. Туга та пошук

У другій фазі людина ніби живе дві реальності. Формально він “тут і зараз” – ходить на роботу, готує вечерю, відповідає на повідомлення.

Але паралельно психіка безперервно «сканує» навколишній простір, сподіваючись виявити втраченого: телефон дзвонить — «а раптом це він?», на вулиці з’являється знайома хода — «точно його постать».

Свідомість утримує дві координати:

1. Справжнє – там, де вимагає побут та обов’язки.
2. Пам’ятна реальність – там, де за внутрішнім відчуттям втрачений все ще поруч.

Поступово відсутність близького виходить першому плані. Вранці може з'являтися думка: «Це був страшний сон чи все дійсно?» Таке промацування реальності допомагає мозку переконатися: втрата не сон, вона остаточна.

У голові крутяться «якби… » та «чому… »:

• “Якби ми раніше пішли до сімейного психолога, могли б залишитися разом”.
• «Навіщо вони поїхали саме тією дорогою? Якби все сталося інакше — нічого б не сталося».

Це все одно заперечення, але вже не факту втрати, а її необоротність. Підсвідомо людина вибирає будь-які зачіпки, щоб уявити: «Можна повернути час назад».

Мета цієї фази — повільно через повторні зіткнення з реальністю допустити думку, що повернення не буде. Біль стає гострішим, але саме його проживання дозволяє перейти зі світу «де ми разом» у світ, де залишилися «я і моє горе».

Ще важливо: ілюзії присутності, нав’язливі думки і навіть раптові зустрічі з голосом чи запахом близького — нормальна частина процесу. Вони не свідчать про втрату свідомості, а допомагають психіці, крок за кроком, визнати постійність втрати.

Третя стадія. Дезорганізація та відчай

Це найважча і найболючіша стадія горювання. Саме тут людина вперше стикається із масштабом втрати у всій повноті.

Психіка вже перестає захищатися шоком чи фантазіями. Реальність сприймається ясніше, і саме тому біль стає різким, неосяжним, виснажливим.

З’являються сильні переживання та тілесні симптоми:

• Безпорадність, відчуття покинутості, порожнечі
• Глибока самота, злість, тривога, вина
• Почуття безглуздості того, що відбувається
• Порушення сну
• Зниження або підвищення апетиту
• Відчуття втоми
• Ком у горлі, здавленість у грудях
• Підвищена чутливість до звуків, запахів
• Труднощі з концентрацією та виконанням звичних завдань

Людина вже більше не живе в паралельній реальності з втраченим чином, як на попередній стадії. Але й не може повністю вибудувати себе в новому контексті. Образ того, хто пішов, з'являється як би «зсередини» — у спогадах, думках, снах. Саме в ці моменти виникає особливо гострий біль.

Парадокс у цьому, що біль викликає саме зникнення близького, а повільне, власноручне відпускання – свідоме чи несвідоме. Начебто горючий сам крок за кроком «віддаляє» дорогу людину зсередини, і спостерігає, як вона зникає.

Це, по суті, внутрішнє розставання – одне з найскладніших випробувань у процесі горювання. Саме з неї, як із точки повної руйнації, можливий поворот до відновлення.

Четверта стадія. Реорганізація та відновлення

У цьому стадії людина поступово приймає факт втрати як розумом, а й тілом, і почуттями.

Він вчиться жити без близького у теорії, а й у повсякденності. Сон налагоджується, повертається енергія, відновлюються працездатність та апетит. Життя входить у нове річище.

Горе вже не посідає центрального місця. Воно відходить на задній план, перетікаючи у форму «емоційних відлунь». З’являється чергування «поганих» та «хороших» днів. Поступово добрих стає більше.

Залишкові спалахи болю все ще можливі. Вони можуть бути спровоковані пам’ятними датами або несподіваними нагадуваннями:

• Хтось питає, де ця людина
• На його ім’я приходить лист чи посилка
• Звучить «та сама» пісня чи фільм, який ви дивилися разом.

Іноді такі моменти сприймаються навіть гостріше, ніж на попередній стадії, тому що вони «вриваються» в більш-менш налагоджене життя.

Але саме в цьому контексті і розпочинається внутрішня перебудова. Дедалі більше спогадів приходять без болю, без провини, без гострої самотності. Людина починає повертатися обличчям до майбутнього: будує плани, знову бачить себе у відносинах, розмірковує про життя, в якому місце втраченого тепер — у минулому, але важливому.

Це і є емоційне прощання. Тут відбувається інтеграція втрати: близький залишається всередині – як частина біографії, досвіду, внутрішнього світу, але перестає бути активним джерелом болю.

Основне завдання цієї фази - адаптація до нової реальності з урахуванням пройденого досвіду. Чи не забути, не витіснити, а зберегти і прожити далі — з пам'яттю, але без руйнування.

Як психотерапія може допомогти при переживанні втрати?

Втрата — одне з найскладніших і найболючіших переживань, з якими може зіткнутися людина. Також горе іноді стає надто важким, затяжним або дезорганізуючим.

У таких випадках психотерапія може стати підтримкою, опорою та простором, де біль проживається не поодинці.

Що дає психотерапія:

• Безоцінну підтримку. Психотерапевт не квапить і не заспокоює фразами на кшталт “час лікує”. Він створює безпечний простір, де можна плакати, злитися, згадувати, мовчати. Все це природні частини процесу горювання.
• Допомога у розпізнаванні фаз горя. Психолог допомагає зрозуміти, якому етапі перебуває людина: у запереченні, у розпачі, у процесі адаптації. Це дає більше ясності про свій стан і знімає тривогу від відчуття, що щось йде не так.
• Роботу із ускладненим горем. Іноді засмучення «застряє»: людина довго не може повернутися до життя, постійно відчуває провину, не дозволяє собі радість. Психотерапія допомагає знайти причину цього застою та м’яко просунутися вперед.
• Нормалізацію переживань. Багато хто лякається своїх реакцій: «Чому я досі не плачу?», «Чому мені вже легше — невже я забув(ла)?» Терапевт допомагає побачити, що всі ці реакції – нормальні, людські та допустимі.
• Пошук нових смислів. На етапі відновлення психотерапія підтримує людини у пошуку нової наповненості життя, формулюванні нових цілей, інтеграції втрати у свою біографію таким чином, щоб вона не руйнувала, а надавала глибини.

Психотерапія не прибирає біль відразу, але допомагає пройти через неї — не на самоті, а з підтримкою. Це може бути одним із найважливіших актів турботи себе у період втрати.