4 стадії горя за Боулбі та Паркесом: як проживати втрату

Що таке горе у психології і чим воно відрізняється від втрати?

На жаль, втрати є невід’ємною частиною людського життя, через біль втрати доводиться пройти кожному з нас.

У психології горе розглядають як переживання втрати. Це одна з основних причин звернення за допомогою до психолога чи психотерапевта.

Втрата може бути тимчасовою (розлука) або постійною (смерть), фізичною чи психологічною.

Психологи визначають горе як реакцію на втрату значного об’єкта, частини своєї ідентичності чи очікуваного майбутнього. Терміни горе і втрата зазвичай використовують як синоніми.

У вузькому значенні втрата – це людський досвід, пов’язаний зі смертю чи відходом близького, а горе – це почуття (страждання) та їх прояви (наприклад, плач).

Далі розберемо 4 стадії горя за Боулбі та Паркесом: шок, тугу й пошук, дезорганізацію та відновлення. І окремо – що відчувають на кожній стадії та коли час звернутися до психолога.

Теорія чотирьох фаз горювання Боулбі-Паркеса

Британські психіатри та дослідники привʼязаності Джон Боулбі і Колін М. Паркс описали горе як адаптаційний процес, що проходить через 4 природні фази.

На відміну від «П’яти стадій» Кюблер-Рос (які належать передусім до переживання власної смертельної хвороби), модель Боулбі-Паркеса фокусується на реакції на втрату значної фігури. І ґрунтується на ідеї, що скорбота – це нормальний відгук порушеної привʼязаності.

Отже, у процесі горювання можна назвати такі стадії:

Перша стадія горя: шок та оніміння

Після повідомлення про втрату психіка включає «аварійний захист»: емоції притупляються, свідомість ніби «від’єднується» від того, що відбувається.

Навіть якщо відхід близького довго очікувався (важка хвороба, неминучий розрив), сам момент смерті чи розставання завжди переживається як раптовий. Людина ніби залишається у минулому, де вона і втрачена близька людина ще разом.

Типові прояви:

• Відчуття нереальності («це трапилося не зі мною»)
• Емоційна «ватність», автоматичні дії
• Порожній чи «скляний» погляд, труднощі з промовою
• Неможливість плакати або надмірна нервова балаканина
• Стрибки тиску, запаморочення, безсоння.

Така реакція не заперечення факту смерті, а тимчасова неможливість визнати, що «я, що живе», вже відокремлений від втраченого. Цей психологічний «притулок» дає час фізіологічним системам адаптуватися до шоку.

Завдання фази: поступово допустити до тями сам факт втрати і підготувати себе до наступного етапу.

Друга стадія горя: чому здається, що близька людина поруч?

У другій фазі людина ніби живе дві реальності. Формально вона «тут і зараз» – ходить на роботу, готує вечерю, відповідає на повідомлення.

Але паралельно психіка безперервно «сканує» навколишній простір, сподіваючись виявити втраченого: телефон дзвонить – «а раптом це вона?», на вулиці з’являється знайома хода – «точно та сама постать».

Свідомість утримує дві координати:

1. Справжнє – там, де вимагає побут та обов’язки.
2. Пам’ятна реальність – там, де за внутрішнім відчуттям втрачений все ще поруч.

Поступово відсутність близького виходить на перший план. Вранці може з’являтися думка: «Це був страшний сон чи все дійсно?» Таке промацування реальності допомагає мозку переконатися: втрата не сон, вона остаточна.

Чому в голові крутяться «якби…» та «чому…»

У голові крутяться припущення, які ніби дають шанс переграти минуле:

• «Якби ми раніше пішли до сімейного психолога, могли б залишитися разом».
• «Навіщо вони поїхали саме тією дорогою? Якби все сталося інакше – нічого б не сталося».

Це все одно заперечення, але вже не факту втрати, а її необоротності. Підсвідомо людина вибирає будь-які зачіпки, щоб уявити: «Можна повернути час назад».

Мета цієї фази – через повторні зіткнення з реальністю поступово допустити думку, що повернення не буде. Біль стає гострішим, але саме його проживання дозволяє перейти зі світу «де ми разом» у світ, де залишилися «я і моє горе».

Ще важливо: ілюзії присутності, нав’язливі думки і навіть раптові зустрічі з голосом чи запахом близького – нормальна частина процесу. Вони не свідчать про втрату свідомості, а допомагають психіці, крок за кроком, визнати постійність втрати.

Третя стадія: дезорганізація та відчай

Це найважча і найболючіша стадія горювання. Саме тут людина вперше стикається із масштабом втрати у всій повноті.

Психіка вже перестає захищатися шоком чи фантазіями. Реальність сприймається ясніше, і саме тому біль стає різким, неосяжним, виснажливим.

З’являються сильні переживання та тілесні симптоми:

• Безпорадність, відчуття покинутості, порожнечі
• Глибока самота, злість, тривога, вина
• Почуття безглуздості того, що відбувається
• Порушення сну
• Зниження або підвищення апетиту
• Відчуття втоми
• Ком у горлі, здавленість у грудях
• Підвищена чутливість до звуків, запахів
• Труднощі з концентрацією та виконанням звичних завдань

Людина вже більше не живе в паралельній реальності з втраченим образом, як на попередній стадії. Але й не може повністю вибудувати себе в новому контексті. Образ того, хто пішов, з’являється ніби «зсередини» – у спогадах, думках, снах. Саме в ці моменти виникає особливо гострий біль.

Парадокс у тому, що біль викликає не саме зникнення близького, а повільне, власноручне відпускання – свідоме чи несвідоме. Наче людина сама крок за кроком «віддаляє» дорогу їй людину зсередини й спостерігає, як та зникає.

Це, по суті, внутрішнє розставання – одне з найскладніших випробувань у процесі горювання. Саме з нього, як із точки повної руйнації, можливий поворот до відновлення.

Четверта стадія: реорганізація та відновлення

На цій стадії людина поступово приймає факт втрати не лише розумом, а й тілом, і почуттями.

Вона вчиться жити без близького не лише в теорії, а й у повсякденності. Сон налагоджується, повертається енергія, відновлюються працездатність та апетит. Життя входить у нове річище.

Горе вже не посідає центрального місця. Воно відходить на задній план, перетікаючи у форму «емоційних відлунь». З’являється чергування «поганих» та «хороших» днів. Поступово добрих стає більше.

Коли біль повертається: пам’ятні дати й несподівані нагадування

Залишкові спалахи болю все ще можливі. Вони можуть бути спровоковані пам’ятними датами або несподіваними нагадуваннями:

• Хтось питає, де ця людина
• На її ім’я приходить лист чи посилка
• Звучить «та сама» пісня чи фільм, який ви дивилися разом.

Іноді такі моменти сприймаються навіть гостріше, ніж на попередній стадії, тому що вони «вриваються» в більш-менш налагоджене життя.

Але саме в цьому контексті і розпочинається внутрішня перебудова. Дедалі більше спогадів приходять без болю, без провини, без гострої самотності. Людина починає повертатися обличчям до майбутнього: будує плани, знову бачить себе у стосунках, розмірковує про життя, в якому місце втраченого тепер – у минулому, але важливому.

Це і є емоційне прощання. Тут відбувається інтеграція втрати: близький залишається всередині – як частина біографії, досвіду, внутрішнього світу, але перестає бути активним джерелом болю.

Основне завдання цієї фази – адаптація до нової реальності з урахуванням пройденого досвіду. Не забути, не витіснити, а зберегти і прожити далі – з пам’яттю, але без руйнування.

Скільки триває горювання і коли варто звернутися до психолога?

Універсального графіка горювання не існує. Тривалість залежить від того, кого людина втратила, за яких обставин це сталося і що ще відбувається в її житті.

Водночас є окремий стан, коли горе перестає рухатися. Саме його ознаки варто вміти розпізнати – не щоб поставити собі діагноз, а щоб зрозуміти, коли підтримки близьких уже мало.

5 ознак, що горювання стало ускладненим

1. Понад пів року після втрати туга й зосередженість на померлому не слабшають.
2. Людина не може повернутися до роботи, навчання чи звичних справ.
3. Провина або злість не відступають і стають постійним тлом.
4. Радість відчувається як зрада пам’яті, тому людина забороняє її собі.
5. Розмови про втрату, місця й дати обходяться так старанно, що життя звужується.

Якщо ви впізнали в цьому себе, це сигнал, що з горем варто побути не наодинці: психолог при горюванні працює саме з такими станами.

Як психотерапія допомагає при переживанні втрати?

Втрата – одне з найскладніших і найболючіших переживань, з якими може зіткнутися людина. Також горе іноді стає надто важким, затяжним або дезорганізуючим.

У таких випадках психотерапія може стати підтримкою, опорою та простором, де біль проживається не поодинці.

Що дає психотерапія при втраті

Робота з горем спирається на кілька опор:

• Безоцінну підтримку. Психотерапевт не квапить і не заспокоює фразами на кшталт «час лікує», а створює безпечний простір, де можна плакати, злитися, згадувати, мовчати. Все це природні частини процесу горювання.
• Допомогу у розпізнаванні фаз горя. Психолог допомагає зрозуміти, на якому етапі перебуває людина: у запереченні, у розпачі, у процесі адаптації. Це дає більше ясності про свій стан і знімає тривогу від відчуття, що щось іде не так.
• Роботу із ускладненим горем. Іноді горе «застрягає»: людина довго не може повернутися до життя, постійно відчуває провину, не дозволяє собі радість. Психотерапія допомагає знайти причину цього застою та обережно просунутися вперед.
• Нормалізацію переживань. Багато хто лякається своїх реакцій: «Чому я досі не плачу?», «Чому мені вже легше – невже я забув(ла)?» Психотерапевт допомагає побачити, що всі ці реакції нормальні, людські та допустимі.
• Пошук нових смислів. На етапі відновлення психотерапія підтримує людину у пошуку нової наповненості життя, формулюванні нових цілей, інтеграції втрати у свою біографію так, щоб вона не руйнувала, а надавала глибини.

Що підтримує людину в горі, а що ускладнює процес

Психотерапія не прибирає біль відразу, але допомагає пройти через нього – не на самоті, а з підтримкою. Це може бути одним із найважливіших актів турботи про себе у період втрати. Якщо втрата пов’язана з розлукою чи розривом, а не зі смертю, шукати варто серед фахівців, що працюють із темою психолог при розлуці та втратах.

Горе не потрібно проходити за розписом і не обов’язково проходити самотужки. Якщо відчуваєте, що не витягуєте, можна знайти психолога на qui.help за темою і підходом, який вам ближчий.