Я магістр психології, працюю у психоневрологічному диспансері клінічним психологом. Також, старший викладач кафедри психології у Львівській політехніці. Веду приватну практику з 2019 року. У своїй роботі використовую психоаналітичний напрям.

Ходжу на психотерапію вже шість років, і можу чесно сказати: вона мене змінила. Я став інакше ставитися до себе – замість постійної критики більше схильний до рефлексії. Вчуся бачити власні труднощі не як доказ того, що я «поганий», а як матеріал для дослідження й розуміння. Відчуття зрілості зросло – я чіткіше усвідомлюю, що означає брати на себе відповідальність, і не потребую стільки зовнішньої оцінки. Моя емоційна сфера теж стала глибшою. Я можу витримувати суперечливі переживання – і тривогу, і тугу, і іронію щодо себе. Те, що раніше було бурею, тепер сприймається як більш диференційовані, тонкі стани. Від цього з’явилася здатність дивитися на інше інакше, бути терпимішим до людей, яких раніше, можливо, просто відкидав би. У спілкуванні я став гнучкішим, можу використовувати іронію не як захист, а як ресурс. Змінилося і моє відчуття ідентичності. Я пройшов шлях від «мене лікують» до «я творю». Досвід терапії я перетворюю в наукові тексти, у викладання. Тепер усе це – психоаналіз, мистецтво, філософія – більше інтегроване в мені, воно складається в цілісну картину. Залишилися й екзистенційні питання: про сенс життя, про людську скінченність, про втрати. Але я вже не уникаю їх. Навпаки, вчуся давати їм місце у своєму житті та роботі. Психотерапія зробила мене зрілішим, витривалішим до внутрішніх протиріч, більш саморефлексивним і водночас – креативним та автентичним. Це не означає, що в мене немає труднощів, але означає, що я здатний їх витримувати й перетворювати.

Бути собою – означає втримувати власну глибину.