Передача психічної травми між поколіннями

Автор: Анна Зозуля , 14.03.2023 14:03:10 14.03.2023 14:03:10 (284 переглядів)
Передача психічної травми між поколіннями

Психічна травма, якщо з нею не працювати, має властивість передаватися наступним поколінням. Зазвичай вона викликає багато емоційних проблем. В цій статті про передачу травми минулих подій до нашого часу, її вплив на покоління та стосунки між ними.

Ми всі зараз живемо в такій реальності, яка є для нас психотравмуючою. Сам факт нападу на нашу країну, переживання небезпеки - є чинником психотравми. (Звісно, всі опиняються в різних обставинах. Тому ступінь та деякі нюанси можуть варіюватися). Але загалом ситуація війни вже є травмуючою для всіх.

На жаль, це не перший раз, коли населення нашої країни піддається впливу травматичних подій.

І дещо ми можемо простежити з історії. Деякі спостереження й осмислення вже зроблені на попередньому досвіді. Українці переживали Голодомор та Другу світову війну.

Уявімо ситуацію, яка була досить поширеною на той час.

Чоловік пішов на війну і не повернувся. Або повернувся, але почав пити, чи дуже змінився.

Жінка лишається насамоті з дитиною, яку треба годувати, доглядати, і при цьому заробляти гроші. До цього ж вона відчуває емоційне виснаження. Усім нам уже знайоме відчуття небезпеки, нестабільності, відсутності сил. Можемо уявити, що значить жити в цьому роками.

І що лишається тій жінці? Їй потрібно зібрати всю свою волю в кулак, почати працювати, щоб забезпечити дитину. Їй потрібно кудись дівати своє горе, сум, розпач, втому... І вона їх"закупорює" в своєму серці. Ніби кладе в металевий ящик, та ногою зафутболює кудись подалі - під ліжко.

Але дуже важко жити без частини емоційного спектру.

Така жінка сама стає «залізною». Коли дитина просить  з нею погратися, в мами немає сил, вона не усміхається у відповідь на посмішку дитини. Матері вистачає на задоволення найбазовіших потреб: прогодувати, одягнути дитину. Це стає надважливим, бо потрібно вижити. Але такі діти виростають з величезним дефіцитом тепла, любові, уваги... Відчуття, що світ може емоційно на них відзиватися.

В інтернеті є відео експерименту «steel face», де показано взаємодію мами та дитини. В одному випадку мама відзивається на малюка, а в іншому - коли в неї на обличчі застигла маска. Тоді дитина починає намагатися привернути увагу, плакати, зрештою впадає у відчай.

Важко напевне сказати, чи було таке ставлення в багатьох післявоєнних сім'ях, але точно що горе, втрати, депресія, важка праця, самотність, виснаженість відображаються на емоційних реаціях, людина не може бути «на зв'язку» з іншими, зі своєю дитиною. Вони просто функціонують, як роботи. Мабуть, кожному з нас траплялися в житті такі люди старшого покоління. Коли неможна відпочивати, потрібно постійно працювати (щоб вижити), не можна розкисати (часто це саме вони кажуть, що яка там депресія, піди поприбирай, і все минеться), і головне, щоб було що поїсти (знову страх за виживання). Вони і на старості років сповнені сил і ніби «залізні», непробивні.

І в такої жінки виростає дитина (наступне покоління), якій бракувало емоційного контакту, тепла... того, що мама реагувала на неї. Так, вона вижила, була нагодована і вдягнена. Її мама виконала свою задачу максимум. Але лишився страшенний дефіцит. Так людина може відчувати себе покинутою, беззахисною, нерішучою, безсилою (все контролює авторитарна мама). Вона відчуває, що її не люблять. І часто висуває цю претензію всьому світу. Якщо «залізна мама» не мала права хворіти, то дитина буде хворобливою, слабкою. Бо так можна було привернути увагу мами. Так вона могла подбати, проявити свою турботу і хвилювання.

І коли виростає така «недолюблена» дитина, в неї з'являються свої діти, розпочинається новий виток наслідків травми. (А це вже третє покоління!). Діти в таких «недолюблених" і нерішучих батьків виростають відповідальними, схильними все контролювати. Адже треба подбати і про себе, і про маму (можливо, і про тата). І ніхто не подбає, якщо не вони. Вони рано вчаться вирішувати проблеми, самостійно справляються зі своїми емоціями, та допомагають емоційно справлятися батькам, підтримують їх, турбуються.

А також турбуються і про своїх дітей, які з'являються згодом.

В психологічній літературі це четверте покоління, цих дітей, що виросли у «відповідального» покоління, часто називають інфантильними.

Проте зараз в приватній практиці я працюю саме з такими підлітками і молодими людьми. Я б не назвала їх інфантильними. Я б радше зауважила, що вони чутливі, вдумливі, рефлексуючі. Вони більш сміливі і незалежні (можливо тому, що виросли вже після розпаду СРСР). Часто до мене приходять молоді люди, і розповідають про тонни болю, суму, горя, депресії... Так, ніби не маючи уявлення, звідки вони в них взялися. І дійсно, їх «залізні» прабабусі кажуть «ви ж такі молоді, звідки у вас депресія?! От ми пережили війну...».

І тут саме час згадати ту валізку, яку запхнули ногою під ліжко близько 80 років тому.

Виявляється, вона там лежала не просто так. ЇЇ наповнення було токсичним, і отруювало всіх, хто жив поряд. Ці фонові емоції нікуди не зникли. І лише третє-четверте покоління змогло якось почати звертати на них увагу. Звертати увагу на той груз, який їм передавався у спадщину від мами, а їй - від бабусі, а тій - від її мами.

Треба сказати, я дуже раділа тим молодим людям, які зараз приходили до мене в терапію. Я сподівалася, що їх покоління виросте більш вільним, здоровим, креативним, щасливим і сильним. Я покладала на них багато надій. Нажаль, тепер це покоління також знає, що таке війна. Воно також є травмованим.

Але зараз в нашому суспільстві ми можемо більше говорити про свої переживання. Вже трохи змінилася культура і ставлення до почуттів.

Про те, що таке психічна травма, та як психіка її опрацьовує, буде моя наступна стаття.

Стаття вже набрала лайків

office@qui.help
© qui.help - всі права захищені