Мене дратує моя мама: психологічні причини і як діяти

Мама дзвонить, бо турбується, чи ти поїла. Звучить звичайно, але всередині: «Та можна вже не питати?! Я ж доросла!».

Або приходить гостею без попередження, заходить до кімнати, а ти просто хотіла посидіти в тиші – і в момент, коли вона відкриває двері, відчуваєш хвилю роздратування, а може навіть злості.

Або ще так: мама мовчить, але її очі, її погляд видає наче вона судить: «Чому ти так живеш?», «А чи ти не забула, хто тебе виростив?»… І у тебе в голові вже буря: «Може, справді я щось неправильно роблю?»

І десь глибоко спливають ті самі дитячі спогади, коли вона не відгукнулася, не була поруч, порівнювала, казала: «не такий», «не добра».

А ще знайоме відчуття, коли мама вмикає роль жертви: «Ой, я, мабуть, погана мати…», «Мені вже нічого не потрібно…» І тут у тебе вибір: або відчувати провину, або злитися ще більше.

Або варіант номер чотири: мама починає «виховувати» тебе у твої 30+, а ти в свою чергу намагаєшся перевиховати її. І в підсумку обидві сидите в образах, бо нормального спілкування не виходить.

Поділюсь тут власною історією. Я пам’ятаю, як мене ранила мамина реакція на мої помилки, або невдалі рішення. У голосі завжди було розчарування навіть, якщо це дрібниця – вибір одягу, друзів чи навіть їжі. 

Завжди було відчуття, що моє рішення «неправильне». Усередині це народжувало вічний сумнів: «А раптом я помиляюся?». Навіть коли вже жила окремо, працювала, іноді відчувала себе маленькою дівчинкою, яка чекає схвалення. 

А в розмовах з мамою ділилась лише своїми успіхами, залишаючись з проблемами один на один. І тільки з часом в процесі власної терапії та усвідомлення, що так я більше не хочу, почалися зміни.

Що відбувається всередині – можливі думки й відчуття

• «Я злюсь, але мені соромно, що злюсь. Це ж мама, вона мене виростила».
• «Можу й сама, не треба казати мені, що робити». Але в той же час хочу, щоб вона сказала: «Я пишаюсь тобою».
• З’являється образ «поганої дочки»: мовляв, як так можна – не слухати, не погоджуватись, не віддзвонити.
• Відчуття, що я їй винна: за те, що ростила, що жертвувала. І якщо я ставлю кордон, то відчуваю, ніби порушую якусь невидиму угоду.
• Втома від того, що вдома не відпочити. Бо навіть коли тиша, душа напружена, чекає, коли знову щось скаже.

Маю клієнтку, яка описувала це так: «Я можу прийти додому в гарному настрої, але досить, щоб мама кинула одне-єдине “І що це за зачіска?” – і весь мій ресурс згорів». Думаю, багато хто впізнає себе.

Інша клієнтка завжди жартувала, що її мама «професійна мучениця». Коли М. відмовлялася приїхати на дачу допомогти, мама відповідала: «Ну добре, тоді я сама буду копати, хоч і серце болить». У М. миттєво з’являлося відчуття провини й думка: «Я погана донька». Вона їхала до мами навіть тоді, коли мала власні справи чи сил майже не лишалося. Усередині було багато злості, але водночас соромно, бо ж це «мама». І тільки в терапії вона змогла побачити, що тут точно не про турботу, а про маніпуляцію.

Чому так складається?

Здебільшого тут справа у внутрішніх процесах і старих ролях, які застрягли в минулому.

• Ви досі в ролі дитини. Мама автоматично «включає» свою роль контролюючої, а ви знову маленька. Хоча паспорт каже інше.

• Відсутність прийняття. Коментарі мами часто звучать як «з тобою щось не так». І навіть коли вона це каже «з любов’ю», тіло пам’ятає критику.

• Накопичені образи. Кожна нова фраза накладається на старі історії. Це як багатошаровий торт, тільки несмачний.

• Перевернуті ролі. Ми починаємо перевиховувати маму. Але це так само марно, як пояснювати коту, чому він не повинен лазити на стіл.

• Порушення кордонів. Тут все простіше: якщо мама без стуку заходить у кімнату або диктує, як виховувати дітей – це пряме вторгнення. І роздратування є абсолютно нормальною реакцією.

• Маніпуляції та роль жертви. «Я ж усе для тебе…», «Якщо ти мене любиш…» – це про контроль через почуття провини. І це дуже втомлює.

Чоловік 32 роки, живе окремо вже років 10, але мама досі телефонує йому щодня, щоб запитати: «Ти поїв? Що робиш? А чому так пізно додому?» Спершу він сміявся, а потім почав відчувати справжнє роздратування. Бо замість дорослого чоловіка він знову ставав «малим хлопчиком». Усередині була думка: «Я ніколи не вирвуся з цього контролю». Він навіть помічав, що в стосунках із жінками стає або надмірно поступливим, або жорстким ніби відпрацьовує ті ж самі сценарії, які були з мамою.

Що з цим робити, коли дратує мама?

• Зупинятись і відслідковувати. Чи справді мама зараз критикує, чи вона випадково натиснула на твою «стару кнопку»?

• Відділяти себе від мами. Її слова – це її бачення. Не завжди істина. Іноді вона каже «ти втомлена», а ти просто хочеш посидіти в тиші.

• Переглядати очікування. Чекати, що мама зміниться, це як чекати, що погода в листопаді раптом стане як у липні. Краще змінити свою реакцію.

• Встановлювати кордони. Не завжди легко, але інколи просте «дякую, я вирішу сама» може зберегти твої нерви.

• Дати собі право на сепарацію. Це не означає перестати любити маму, це означає жити власним життям. Навіть якщо їй не подобається твій вибір.

• Робота з психологом. Бо ми часто не бачимо, що наші реакції виростають із дитячих історій. Терапія допомагає розплутати цей клубок: де твоє, а де мамине, і як не відчувати провину щоразу, коли кажеш «ні».

І головне: роздратування на маму не робить вас «поганою дочкою чи сином». Це сигнал, що є щось болюче, з чим варто розібратись. Якщо мама забирає надто багато сил, а стосунки більше ранять, ніж дають тепло – це знак, що пора йти до психолога. Щоб повернути собі право бути дорослою й вільною поруч із нею.