Моя робота – не просто професія, а мій шлях.

Я знаю, як це бути «сильною» зовні, але всередині жити з тривогою, соромом і самотністю. Жити у відриві від тіла, боятися своїх почуттів, прагнути «бути доброю» і дедалі більше втрачати опору.

Особистий досвід криз, втрат, переїзду, материнства, втрати себе та повільного повернення навчив мене головному: психотерапія працює там, де є людяність, чесність та безумовне прийняття.

Я використовую техніки з різних напрямків — арт, когнітивні, тілесні, системні як інструменти. Вони допомагають, коли словами складно. І, так, часто я кажу речі, які не хочеться чути. Але я роблю це м'яко, з довіри. Тому що сенс терапії — не лише в підтримці, а й у тому, щоб поряд з тим, кому ти довіряєш, почути правду — і не зруйнуватись, а стати ближчим до себе.

Ти втомлюєшся від постійної боротьби з їжею та тілом.

Відчуваєш провину за кожен прийом їжі або зрив.

А поруч — стосунки, в яких дедалі менше близькості, підтримки, розуміння.

Стає важко. Самотньо. Соромно.

На сесіях ми не шукаємо винних та не даємо «чарівних рішень».

Ми разом дивимося: де ти втрачаєш себе, де завмираєш, де підлаштовуєшся і більше не відчуваєш.

Я поруч — щоб ти змогла спертися на себе.

Збагнути, що з тобою відбувається.

І крок за кроком — повернутися до жвавості, бажань та близькості.

Психотерапія навчила мене зупинятися та чути себе. Не боротися — бути поруч. Вона допомогла мені повернути контакт із тілом, дозволити собі почуття, довіряти вразливості. Я перестала жити «на автоматі», шукати схвалення та відповідати чужим очікуванням. Стала м'якшою до себе — і чеснішою у стосунках.

Я більше не розчиняюся в інших. І не вимагаю, щоби хтось врятував. Тепер я вмію бути поблизу — не втрачаючи себе. Саме тому я супроводжую жінок, які хочуть того ж таки:

живих, теплих, стійких відносин спочатку з собою, а потім і з іншим.

Люблю малювати, читати романи, співати, танцювати, бігати. У русі виходить розслабитися і помріяти.