Я прийшла в психотерапію не лише як фахівець, а й як людина. І хоча логотерапія - це метод, у центрі якого стоїть пошук сенсу, мені теж довелося пережити моменти, коли сенс розчинявся у щоденній рутині, болю чи сумнівах. Саме тоді психотерапія відкрила для мене не лише нові горизонти у професії, а й передусім у собі.
Психотерапія навчила мене розрізняти біль і страждання. Біль - це неминуче, він приходить до всіх. Але страждання це те, як ми реагуємо на біль. Логотерапія дала мені інструменти, щоб побачити: навіть у найтемніших моментах я маю вибір. Я можу обрати свою відповідь.
Вона зробила мене вразливішою і сильнішою водночас. Вразливість більше не здається мені слабкістю. Це міст до справжнього зв’язку з іншими і з собою. Вона дала мені сміливість дивитися в очі страхам і не тікати. Приймати свої тіні, не втрачаючи себе.
Психотерапія зробила мене терплячішою до тиші. Я перестала поспішати з відповідями у діалозі з іншими, у діалозі з життям. Інколи мовчання говорить більше, ніж тисяча слів. І логотерапія - це, певною мірою, мистецтво слухання. Бо сенс часто приходить не тоді, коли ми його активно шукаємо, а коли готові почути.
Я стала менш категоричною і більш людяною. Те, що раніше здавалося мені «неправильним», тепер часто просто «інше». Психотерапія навчила мене не оцінювати, а розуміти. Не класифікувати, а співпереживати. Не тиснути, а бути поруч.
Як логотерапевт, я щодня бачу, як у людей з’являються очі, повні надії, замість очей, повних втоми. Але як людина, я знаю, що цей шлях починається з себе. І психотерапія стала для мене не лише професійною стежкою, а й особистим паломництвом до справжнього через сенс, через біль, через вибір.