Психіка: причини та наслідки

Всім привіт, дорогі друзі! З вами @rudyi.psy

          Сьогодні поговоримо про причинність, взаємозалежність та наші уявлення стосовно цих понять у психології.

          Дуже часто у психотерапію приходять люди, які намагаються зрозуміти причини своїх проблем у минулому та знайти способи їх вирішення. Проте, як парадоксально би це не звучало, зазвичай люди знають причини своїх проблем, розуміють і вже дуже давно їх віднайшли. Втім у людини виникає враження, що мого розуміння причини болю недостатньо, можливо воно має бути більш глибоким, щоб я відчував (-ла) себе краще. Куди ефективніше шукати відповідь не на запитання «Чому?» або «За що мені це?» а зрозуміти «Що далі мені з цим робити?».

          Значною мірою на психотерапевтичний запит «Чому в мене це?» вплинув розвиток класичної психології, а саме ортодоксальний психоаналіз із його тривалою терапією пошуку причин проблеми. В основах цього підходу лежала ідея, що під час знаходження причини страждань у людини відбувається вивільнення так званої психічної енергії і як наслідок зцілення. Цей процес в деяких психоаналітичних джерелах отримав назву «катарсис». 

          Втім подальші дослідження у царині психології разом із практикою психологічного консультування та психотерапії показали, що з’ясування причини наших проблем далеко не завжди призводить до їхнього вирішення. 

          Важко сказати достеменно, що саме викликало у мене страждання протягом життя, оскільки те, що є травмуючим фактором для мене не завжди є таким для іншої людини та навпаки. Інструменти, якими часто користуються психотерапевти для пошуку причини страждань – це рефлексія та уважний погляд на те, що відбується з тілом клієнта, коли він розповідає про ті чи інші події. Під тілесними проявами маю на увазі наступне: тремор, напруження певних груп м’язів, пітливість, зміна тембру голосу або темпу висловлювання, стримана та надмірна жестикуляція, почервоніння на шкірі (особливо на обличчі), тобто весь спектр невербаліки, яку людина демонструє у контакті зі спеціалістом.

          Жодним чином не намагаюсь сказати, що нам не важливі причини виникнення страждань. Я хочу сказати, що припинення роботи над собою після того, як людина знаходить причини проблем – це погана стратегія з точки зору їх вирішення. Ви навіть не уявляєте як часто люди звертаються на консультацію із бажанням зрозуміти причину, хоча вони вже дуже давно все зрозуміли. Втім вони часто вагаються, думаючи, що глибини цього розуміння недостатньо, а це може призводити до самозвинувачення і як наслідок – посилення страждання.

          Навіть сучасний психоаналіз працює куди складніше, аніж просто пошук причинності людських страждань. Втім застарілі уявлення, які сформовані класичною теорією у суспільстві нікуди не ділися. 

          Чому тема причинності все ж таки важлива в контексті нашого контакту з реальністю?

          – Як мінімум через те, що тільки після усвідомлення причини чогось ми можемо на це щось впливати по-іншому. 

          Втім, як я згадував вище, іноді люди прекрасно усвідомлюють причину власного болю, навіть не почавши терапію. Для подолання страждання та зміни реальності куди важливіше те, що саме вони роблять із цим своїм усвідомленням.

          В сучасному світі все більшої популярності набуває когнітивно-поведінкова терапія, яка дає інструменти для зміни того, що працює дисфункціонально. КПТ демонструє ефективність в цьому плані, втім не завжди на довготривалу перспективу. Давайте поміркуємо чому так може бути. 

          На мою глибоко суб’єктивну думку, в такій терапії часто ігнорується причинність в житті конкретної людини як така (обтяжливість життєвого досвіду), не кажучи уже про неусвідомлені причини страждань. Якщо це дійсно так, то великий перелік інструментів, який впливає на те, що є у житті людини зараз не впливатиме на причини виникнення страждань. 

          Звичайно, що це моє поверхневе бачення, оскільки в КПТ проводиться робота, в тому числі, з життєвими установками, які впливають протягом всього життя. Наприклад дисфункціональні установки замінюються функціональними, а це впливає на довготривалу перспективу. 

          Втім часто втрачається ідея, що можна працювати із навіюваністю людини як такою та вмінням не включатися в згубні для неї процеси. Для останнього важливо розпізнавати ці згубні процеси, а перший етап виконання цієї задачі – це все ж таки знаходження причини страждання, якщо вона не знайдена та неусвідомлена. 

          Так як дуже багато клієнтів знають причини своїх страждань, то і КПТ буде для них чудовою терапією. А що якщо людина не знає, або не вивела причину на свідомий рівень? Тут уже виникатимуть труднощі. 

          Одне з найважливіших питань – «Чи правильно взагалі люди усвідомлюють причини та наслідки, якщо мова йде не про їхні страждання?» Спойлер – ні!

Для того, щоб зрозуміти проблему причинності у психології нам потрібно оперувати двома важливими поняттями: «кореляція» та «каузальність».

          Кореляція – це взаємозалежність між певними явищами, процесами, або подіями. Коли дослідники мозку зазначають, що в людини зі зниженим настроєм зменшена кількість сератоніну, то вони стверджують, що є певна кореляція між кількістю цього гормону та емоційним станом людини. Зауважую, що саме кореляція. Оскільки вони не стверджують, що знижений емоційний фон виникає внаслідок зниженої кількості сератоніну (в науковій спільноті такі теорії є також). Останнє твердження свідчило б про те, що одне виникає внаслідок іншого, а ми не можемо знати напевне чи це так та який із цих процесів першочерговий. Все може бути набагато складніше.

          Термін «каузальність» означає саме причинність. Тобто якщо б ми стверджували, що низький рівень сератоніну призводить до зниженого настрою, то ми б говорили про каузальність рівню сератоніну до емоційного фону людини, або навпаки.

          Значною проблемою у нашому контакті з реальністю є те, що ми часто вбачаємо каузальність (причинно-наслідковий зв’язок) там, де присутня тільки кореляція (певна залежність). Тобто ми сприймаємо, що одне є наслідком іншого, хоча друга подія просто відбулася після першої, або в суміжний час, при цьому можуть бути залученими велика кількість невідомих змінних. 

          Проста картина навколишнього світу будується тоді, коли ми сприймаємо середовище наступним чином: ситуація B трапляється після ситуації А – це означає, що ситуація B трапляється внаслідок ситуації А. Це типова логічна помилка! 

          Кожен бажаючий може самостійно пройти валідні тести на логіку для з’ясування власної здатності до каузації, тобто побудови істинних, а не хибних причинно-наслідкових зв’язків.

          Куди простіша помилка – це коли ми плутаємо причину із наслідком стосовно певних явищ. Це може відбуватися тоді, коли немає вихідної інформації стосовно часу, в який трапилися події (що було спершу, а що потім), або ми не звертали уваги на це раніше. Наприклад я вважаю, що керівник поводиться зі мною погано, тому що я на це заслужив своїми помилками на роботі, втім насправді може бути ситуація, коли я почав більше помилятися на роботі через погане ставлення свого керівника. Тут прикладів може бути безліч.

          Однією із найчастіше використовуваних когнітивних помилок, пов’язаних із причинністю є фундаментальна помилка атрибуції. Атрибуція – це приписування людині, групі, або спільноті причин і мотивів поведінки, особистісних якостей і характеристик на основі аналізу їхніх дій та вчинків (визначення з Вікіпедії). 

          А в чому ж тоді фундаментальна помилка атрибуції? 

          – Справа полягає в тому, що ми оцінюємо власні причини поведінки, мотиви та результати по-іншому, ніж причини поведінки, мотиви та результати інших людей. 

          Отримавши якісь значні для нас досягнення ми схильні приписувати їх власним особистісним характеристикам, а зазнавши значної невдачі – приписуємо її причини випадковості, або ж непереборним обставинам. Мовою наукової психології – при власних досягненнях найчастіше локус контролю внутрішній, а при невдачах – зовнішній. 

          Стосовно життєвих досягнень та невдач інших людей наша оцінка зазвичай діаметрально протилежна. Тобто ми схильні вважати, що значне досягнення іншої людини – це воля випадку та інші зовнішні обставини, а значна невдача – це результат її особистісних характеристик (пасивності, невмотивованості, дурості і т.д.) 

          Ще одна когнітивна помилка, пов’язана із проблемою причинності у психології – це упередження виживання. Скажімо ми звертаємо увагу на успішну кар’єру Білла Гейтса. Білл Гейтс видає книгу «Як стати успішним підприємцем?» Ми купуємо цю книгу, знаходимо всередині інструкцію для себе і втілюємо цей план в життя, очікуючи результату. Через деякий час приходить розчарування, тому що такий бажаний успіх «навіть за рецептом великого Білла» не приходить. «Де зрада? Білла на вила!» та інші прояви невдоволення привели нас до висновку, що Білл збрехав, а ми так йому довіряли. 

          Насправді ж кожне слово у його книзі може бути істинним, так само як інструкція, яку він залишив для потенційних підприємців, оскільки він дійсно міг нею користуватися. Тут справа полягає не в істинності його інструкції, а в тому на що ми звертаємо увагу оцінюючи успіх. 

          Найчастіше увага привертається успішними історіями, при цьому повністю ігноруються історії провалу, особливо людей, які робили все за методичкою умовного Білла (можливо навіть задовго до нього) і це не привело до успішних результатів. Тому що методичка Білла, чи Стіва, або будь кого іншого не дорівнює успіх. Успіх = методичка (іноді без неї, або щось по типу власної ініціативи) + невідоме (саме тут часто ховається воля випадку, вдале знайомство чи стартовий капітал). 

          Остання помилка причинності, на яку звернемо увагу описана у книзі Деніела Канемана «Мислення: швидке і повільне». Вона називається «що я бачу, те і є». 

          Уявіть собі, що ви робите висновок про загальний досвід мешканців міста, народу, людства на основі власного життєвого досвіду. Наприклад це може проявлятися у висловлюваннях «Що ти мені розповідаєш? Я життя побачив!», або «Я розумію більше, ніж будь-хто із вас, оскільки ви не бачили того, що бачив я!» Тут перебільшується важливість власного досвіду та знецінюється досвід інших людей, який може бути не те, що корисним, а життєво необхідним для цієї людини. Фактично це про життя у бульбашці власного досвіду, або інформаційній бульбашці (у випадку Фейсбуку), де людина відмовляється виходити за межі того, з чим не контактувала раніше.

          До речі останню навичку можете перевірити за шкалою Відкритості (Оpenness) у тесті «Великої п’ятірки» (OCEAN).

          Простими словами, якщо наприклад говорити про останні дві із перелічених помилок, то ми дуже часто звертаємо увагу на вершину айсбергу, навіть не підозрюючи, що він має велике продовження під водою, як наслідок – за межами нашого бачення та досвіду.

          Дякую за те, що набрались терпіння і дочитали до кінця! Сподіваюсь, що було інформативно. Якщо інформація була корисною та цікавою – ставте вподобайки, поширюйте її в соцмережах та надсилайте тому, кому це дійсно потрібно. З вами був практичний психолог, клієнтцентрований терапевт, сімейний консультант та член Національної психологічної асоціації Іван Рудий. Побачимось та почуємось на консультаціях!