Готові до змін на краще?
Знайти психологаХто я або що я, цим питанням задаються багато людей.
В своїй сьогоденній практиці я зтикаюся з таким розгалуженим міфом по типу: “Війна розставила всі крапки над Ї”.
Але ні. Це не так працює, нажаль. Для більшості людей повномасштабна війна була і продовжує бути неабияким стресом. А як ми з вами знаємо, де стрес, там і регрес. І чим більше навантаження на психіку (причому розмір такого навантаження дуже індивідуальний, до речі), тим глибший регрес. Як це дає ілюзію вирішенності і повноти розуміння того, що відбувається назовні?
Якщо ми помічаємо, що є регрес, то залишається питання – в який стан, а точніше, яку частину своєї психіки людина жертвує. А на алтар “енергетичності” стану йдуть усі ті структури, які, власне, і є най затратними, а, точніше, все невротичне ядро. Тобто та частина, яка відповідає на питання “який я відносно іншого?” на користь швидкої і доволі чіткої відповіді “хто Я”. Причому ця відповідь не терпить подвійної трактовки.
Яскравий приклад – в окопах немає композиторів, математиків, пекарів… в окопі усі воїни. Ти не маєш розкоші бути ще кимось. Бо якщо будеш – то тебе вб’ють. Вбити пивовара значно легше ніж воїна.
І для окопу ця логіка працює. Ти регрессуєш, щоб вивільнити усі ресурси для однієї мети – перемогти і не бути вбитим. Ось тільки в нормальних умовах це не дуже працює, бо більшість людей не вміє швидко перемикатися між ролями і замість того, щоб навчитися уживатися з усіма недоліками кожної з них, хоче залишитися назавжди в одній.
Спробую пояснити, як це працює на собі.
Спробую пояснити, як це працює на собі. Класичний приклад – ролі, від яких ми не можемо позбутися взагалі ніколи, або які все одно є в анамнезі і йдуть шлейфом через усе життя… Приналежність до своєї статі і до тої чи іншої національності, профессія людини. Так склалося, що я,одночасно і чоловік, і офіцер запасу, і українець, і психотерапевт, і айтішнік, і сексолог, і багато хто. Розглянемо детально ситуацію регресу з вивільненням ресурсу і ситуацію максимального вживанння психічного ресурсу на перебування багатьох ролях. Коли я навесні минулого року, взявши дрон під пахву поїхав в Харківську область, це було рішення Чоловіка, Українця, Військового. Все.
Це рішення було абсолютно не прийнятне для психотерапевта, я мусив передати своїх клієнтів іншим коллегам. Я, як син, причинив багато страждань своїй матері.
Як айтішнік – я покинув свою команду і не виконував своїх обов’язків, я розпрощався з цією ідентичністю.
Як сім’янин, я покинув свою дружину і проміняв тепле ліжко на холодний підвал сільської школи.
Це дало багато ресурсу, дуже багато.
Бо я ніколи не займався військовою справою до цього в тій мірі, що потребувала ситуація. Я не був пілотом дрону. Я не вмів бігати в броні і касці. Розрізняти на слух виходиприходи і калібр. Я цього вього навчився дуже швидко і саме завдяки тому, що я був тотально тільки Військовим і Пілотом БПЛА. Все. Крапка.
Я свідомо не ліз допомогти з компами людям, з якими ділив притулок. Я не пропонував допомогу, якщо не просили поговорити про життя. Я не писав коханій по 20 разів на день. Я не дзвонив матері. Це окриляє, це дає такий приток сил, що на ньому можна звернути гори, він нівелює брак навичок наснагою до того, що ти робиш.
Але…. Є одне але…
Якщо у Вас не було до цього досвіду такої аскези – це може дати фантазію, що так може бути завжди. Нажаль, це неможливо.
Дуже швидко на дорогах потрібно стало повертати таку ідентичність як Водій і Громадянин. Це дуже дратувало. Бо Військовий хотів їздити як і раніше і не звітувати поліцейському десь в Хмельницькій області, куди я їду і навіщо. Потім потрібно було все ж організовувати обіг відео між підрозділами розвідки, і я змахнув пил за Айтішніка. І це все потребує ресурсу…
І субєктивно це може переживатися як відсутність ресурсу, але насправді це не так. Поясню чому.
Я як Військовий не можу опанувати всі свої сили. Банально тому, що я не вкладався в це останні 20 років і витратити усе можна, але ефективність буде невисока через брак навичок, які треба було отримувати раніше. І тому, що я не планую бути військовим після Перемоги, і в глибині душі я все одно буду чіплятися за свої справжні бажання. А це буде заважати. І ще, важливий момент, ось це “недотягування” до якоїсь із ролей теж є специфічний ресурс. Той справжній рушійний ресурс, який і веде людину вперед, а не та, сира і дика сила, яка вивільнилася після того, як ти скинув з себе весь вантаж соціальних масок.
Тому закликаю вас весь час розуміти що Ви – це не роль в соціумі, а той хто їх приміряє. Так, кожна ідентичність має певні правила, переваги і обов’язки, і часом буває важко серед них знайти себе. Але це можливо і потрібно робити. І якщо відчуваєте, що у вас є в цьому потреба, то запрошую до себе на консультацію і в терапію, підберемо час і формат.
