Іноді трапляється, що не ти обираєш професію, а вона – тебе.

Так трапилось, що починаючи з дитячого садочку я була тією дитиною, що вставала поміж дітей, намагаючись зупинити бійку; ділилася залишками їжі з безхатьками біля під'їздів, приносила додому всіх тварин, яких лишень могла підібрати на вулиці. У шкільному віці полюбляла ставити незручні запитання у незручних ситуаціях, у наслідок чого, бувало, "на килим" являлися батьки. "Чому існують війни? Невже неможливо вирішувати проблеми, не вбиваючи людей?", "Якщо Бог любить усіх, тоді чому існує пекло?", "Якщо ми народжені для щастя, то чому так багато страждаємо?", "Невже мами, що залишають дітей у сміттєвих контейнерах не відчувають любові?" – я запитувала, але не отримувала задовільних відповідей. Тому вирішила шукати відповіді самостійно.

Років з 12 у мене з'явилася мрія: слухати людей і робити їхнє життя трішки краще. Адже всі так багато говорять, проте мало хто справді чує, не очікуючи своєї черги висловитися.

Років у 13-й дізналася про те, що існують люди, чиєю роботою є допомога іншим.

Першу освіту вибирала з розрахунком на те, що більше усього знадобиться у професії психотерапевта. Вагалася між психологією, медициною та філософією. За підсумком, перемогла остання - зрештою, для розуміння людини окремо, для початку слід спробувати зрозуміти контекст, в якому людина існує. Вважаю, що першу освіту вибрала вірно! Безкінечно щаслива, що обрала "філософію".

Далі обрала шлях психоаналізу. Позиція Фройда, згодом, багато у чому розчарувала, але своєму інституту вдячна по нині: таку "військову" підготовку, вимогу до знань та багатогранності я рідко де зустрічала. Навчили багато чого, прищепили відповідальність.

Про себе, як про людину, можу сказати, що ціную свободу особистості, неординарність в інших та творчий потенціал. Люблю життя, любов у всіх її проявах, цікаві дискусії та почитати статті про астрофізику.

За можливості займаюся волонтерством.

Подорожую світом, фотографую природу, радію новим відкриттям.

Про депресію говорять ті, кого вона торкнулася.

Мені було 14 коли це сталося зі мною уперше. Мене привели за руку пригнічену та байдужу до усього в кабінет мого першого психотерапевта. Я не відчувала голоду, насилу підіймалася з ліжка, не ходила до школи. Це був важкий, чорний період з безконечними днями, пропущеними крізь сірий фільтр. Проте минув рік, за ним ще один... І в якийсь момент цього не простого шляху я несподівано зрозуміла, що жити стало легше. Зник роз'їдаючий біль у грудях, відчуття нескінченної порожнечі вщухло. З'явився апетит та сон.

Так розпочався мій шлях у психотерапії.

Життя - це та річ, що трапляється з усіма, і я не стала винятком. Минав час, неприємності та негаразди ламали, людські взаємини здавалися незрозумілою, туманоподібною сферою на межі квантової фізики. Проте кожен наступний раз, коли я зверталася по допомогу до психолога/психотерапевта, був морально легшим і менш страшним: коли є досвід підіймання угору, то збирати спорядження і забиратися вгору вже не так складно.

Я навчилася цінувати себе, розуміти, приймати та відчувати. Зникли надумані страхи, безглузда затислість і складнощі у спілкуванні з людьми.

Я стала вільною. Я стала собою. Тою, хто є, а не тою, ким мене хотіли бачити.

Життя, як виявилось, не страшна стара з косою, а приємна подруга.

Психотерапія – це не спринтерський забіг, і не шкільний іспит, це – подорож до себе. Не завжди проста, не завжди радісна, проте неодмінно цінна та корисна.

"Дорогу осилит идущий".