Я прийшла в терапію, коли було дуже тривожно і страшно — як людина, яка щойно закінчила університет і намагалась пізнати новий, зовсім інший світ.
Мене хвилювало, що я часто знецінюю себе, не чую своїх потреб, постійно кудись поспішаю, тримаюсь за все підряд, бо всередині жила тривога.
Минуле було занадто гучним — воно боліло, не давало спокою. Але з часом у терапії я змогла подивитися туди без страху. Сказати собі: так, у мене було непросте дитинство. Так, я намагалась вижити, бути щасливою по-своєму, як могла. Але зараз я обираю інше. Обираю жити по-новому — з ніжністю до себе.
Зміни почались із простого: я почала говорити про свої потреби, робити вибір, від якого стає спокійніше, а не "як треба". Навчилась не хапатись за все підряд. Замість цього — більше запитувати себе: "А чого я зараз насправді хочу?" і дозволяти собі це.
Терапія навчила мене бути з собою поруч — навіть коли страшно. Давати собі дозвіл на життя, на почуття, на помилки. Бути доброю до себе.
Я вдячна собі, що наважилась на цей шлях. І вдячна своєму психологу — за підтримку, безпечний простір і за те, що вона була поруч, коли мені це так було потрібно.
Якби я могла звернутись до себе тієї, з ким усе починалось рік тому, я б сказала:
"Це буде непросто. Але з тією швидкістю, яка тобі підходить, ти навчишся жити з собою. Розуміти себе. І справлятись із життям уже не через біль, а через підтримку."
