Боюся говорити

 

Це трапляється з усіма. І не завжди йдеться про страшний страх, іноді, тобі – говорити, а ти соромишся і ніяковієш. І це наче і не страшно. Просто некомфортно. 

Та буває і так, що переживаєш справді сильно. Руки-ноги ватні, голос не твій, хочеться стати невидимкою.

Чому так? Чому страшно аж настільки?

Тому що так поведено – судити про людину по тому, як, скільки,коли, кому і що вона говорить.  Це звичай, норма, традиція. Заговори – і я побачу, хто ти. Я побачу, чи вартий ти довіри, чи полюблю я тебе, чи вестиму справи з тобою. 

І це йде ще змалку. З дитсадка, з віршика, з першого класу, де вже треба показувати, що ти щось можеш і вмієш. 

Для чого?

Щоб чутися прийнятим, любленим. Щоб відчувати себе нормальним/нормальною. Щоб не опинитися наодинці, де ніхто не бачить тебе , не чує, не торкається. 

Прості слова, прості бажання. Начебто. 

«Хочу бути не одним, хочу любові, хочу бути серед людей» – ось так просто. 

Ось чому так страшно вийти на люди і сказати кілька слів – чи то на презентації, чи то на вечірці, чи то сотні людей, або одній (але тій самій!). 

Але це не  кінець світу, а психологічна проблема. ЇЇ-то можна вирішити. 

Як не боятися говорити?

Ніяк. 

Кожен, хто намагається тобі впарити думку, що десь там є універсальні штучки-прийомчики, що дозволить тобі  ніколи не боятися перед чи в процесі  публічного говоріння – має не до кінця достойні мотиви або ніколи сам публічно не говорив. 

Тому лайфхак № 1 – ти завжди будеш відчувати хвилювання. 

Лайфхак № 2 – збираючись говорити –  свідомо вдихни. Набери в легені вдосталь повітря. 

Я серйозно. Ти здивуєшся, скільки людей цього не роблять. 

Ось так.