Роздуми про самоспівчуття та сенси життя

Читала книгу «Скляний замок», яка нагадала мені про мій особистий досвід та наштовхнула мене на роздуми про досвід, який проходить зараз наша країна.

  Спочатку про особистий досвід. Я дуже люблю подорожувати і не дуже люблю подорожувати у великій компанії. Була у автобусних турах пару раз та літала з невеликою компанією в іншу країну. Саме в цій поїздці зрозуміла для себе одну цікаву думку: чим гірше працює організатор, тим більш злагоджені та міцніші стосунки в групі. Виявилося, що ця наша компанія, яка згуртувалася у поїздці, трималася попри ковід та війну. Нам вдавалося бачитися 2-3 рази на рік і завжди ми знаходили, як підтримати один одного, привнести новий цікавий досвід та відпочити душею та тілом.

  І цей досвід наштовхнув мене на думки про Україну. На початку повномасштабного вторгнення, коли було лячно і незрозуміло, що і як буде, саме волонтери взяли багато турбот на себе, і вони продовжують свою велику справу вже майже два роки. Багато українців, незалежно від місця перебування, донатять та допомагають, у міру своїх можливостей. Тобто люди згуртувалися саме в тій ситуації, де країна не змогла виконувати все ті обовʼязки, які мала би. І це знову для мене про людей, які обʼєднуються, коли виживання та організація безпечного простору, не можуть бути організовані тим, від кого це залежить, в повній мірі. І тут я не про ідеальний світ, а про ті обовʼязки, від яких залежить безпека.

  В Англії, в коледжі, де я навчалась, був хлопець, з країни колишнього СНД, який спитав мене, коли я сказала, що працюю онлайн та доначу на потреби ЗСУ: «Вас что, заставляют это делать?» і мене заціпило на секунду, бо в мене навіть не було такої опції в голові. Англійці також задавали це запитання, але з іншою конотацією – в їхньому світі, забезпечення армії – це обовʼязок країни і їх дуже дивувало, що люди розділяють ці обовʼязки з країною – це я вже зрозуміла, коли запитала про це. Так, в Англії також дуже розвинуте волонтерство, але тут більш значущі великі організації ніж окремі люди.

  Та до чого я про все це.

 В книзі йдеться про дітей, які зростали у занедбаності – батьки не виконували своїх обовʼязків: не були безпечним середовищем, не задовольняли базові потреби, ігнорували потреби дітей, діти бачили те, що не повинні були бачити і жили в доволі агресивному середовищі, де дітям було не місце. Жодна дитина не заслуговує на таке дитинство і на таке ставлення. Мене вразило те, що при відсутності опори з боку батьків, ці діти змалечку навчалися все робити самостійно і бути опорою один для одного. Вони чиплялися за життя, та один за одного усіма своїми недитячими силами, – і вони вижили. 
    Цим дітям знадобився час на те, щоб вирости і зрозуміти, що ті умови, в яких вони зростали, не є нормальними, і ставлення їх батьків до дітей  – не є можливим та нормальним ставленням до дітей. Саме тоді, коли вони набули цього знання, кожен із них зробив все, щоб поїхати від батьків і організувати собі нормальне безпечне життя, чи залишатися і навчитися дбати про себе. 
  Кожен з дітей обрав свій шлях та свій спосіб  жити та будувати реальність, спираючись на свій дитячий досвід. Правда, кожен з дітей  справлявся по-різному, спираючись на особистісні характеристика та рівень підтримки навколишнього середовища, який вони могли отримати. Кожен з дітей навчився жити та виживати, але  в усіх випадках умовна «вартість» пристосування була доволі високою.

  Бо дах над головою, наявність води, електрики, тепла у хаті та батьків, які задовольняють  базові потреби, коли дитина ще в змозі це зробити сама – то є норма, а не щось extra. Бажання жити у безпеці та  задовольняти свої потреби – то є нормальне бажання. Як і бажання жити вдома, коли в країні війна. Як і бажання поїхати у безпечне місце. Бо кожен організовує собі безпеку, виходячи з власних ресурсів та можливостей, з розрахунку на ситуацію в житті та країні. Комусь краще залишитись та адаптуватися до змін вдома, самостійно організовуючи собі «безпечне місце», а комусь – їхати у безпечне місце і відбудовувати нове життя, витримуючи непевність та невідомість.

  Усі ми різні і це нормально.

  Головне, памʼятати: «Надягніть кисневу маску спочатку на себе, а потім – на оточуючих, які потребують допомоги».