Роздуми про самоспівчуття та сенси життя

Автор: Наталя Лишавская , 12.02.2024 16:08:52 12.02.2024 16:08:52 (199 переглядів)
Роздуми про самоспівчуття та сенси життя

Головне, памʼятати: «Надягніть кисневу маску спочатку на себе, а потім - на оточуючих, які потребують допомоги».

Читала книгу «Скляний замок», яка нагадала мені про мій особистий досвід та наштовхнула мене на роздуми про досвід, який проходить зараз наша країна.

  Спочатку про особистий досвід. Я дуже люблю подорожувати і не дуже люблю подорожувати у великій компанії. Була у автобусних турах пару раз та літала з невеликою компанією в іншу країну. Саме в цій поїздці зрозуміла для себе одну цікаву думку: чим гірше працює організатор, тим більш злагоджені та міцніші стосунки в групі. Виявилося, що ця наша компанія, яка згуртувалася у поїздці, трималася попри ковід та війну. Нам вдавалося бачитися 2-3 рази на рік і завжди ми знаходили, як підтримати один одного, привнести новий цікавий досвід та відпочити душею та тілом.

  І цей досвід наштовхнув мене на думки про Україну. На початку повномасштабного вторгнення, коли було лячно і незрозуміло, що і як буде, саме волонтери взяли багато турбот на себе, і вони продовжують свою велику справу вже майже два роки. Багато українців, незалежно від місця перебування, донатять та допомагають, у міру своїх можливостей. Тобто люди згуртувалися саме в тій ситуації, де країна не змогла виконувати все ті обовʼязки, які мала би. І це знову для мене про людей, які обʼєднуються, коли виживання та організація безпечного простору, не можуть бути організовані тим, від кого це залежить, в повній мірі. І тут я не про ідеальний світ, а про ті обовʼязки, від яких залежить безпека.

  В Англії, в коледжі, де я навчалась, був хлопець, з країни колишнього СНД, який спитав мене, коли я сказала, що працюю онлайн та доначу на потреби ЗСУ: «Вас что, заставляют это делать?» і мене заціпило на секунду, бо в мене навіть не було такої опції в голові. Англійці також задавали це запитання, але з іншою конотацією - в їхньому світі, забезпечення армії - це обовʼязок країни і їх дуже дивувало, що люди розділяють ці обовʼязки з країною - це я вже зрозуміла, коли запитала про це. Так, в Англії також дуже розвинуте волонтерство, але тут більш значущі великі організації ніж окремі люди.

  Та до чого я про все це.

 В книзі йдеться про дітей, які зростали у занедбаності - батьки не виконували своїх обовʼязків: не були безпечним середовищем, не задовольняли базові потреби, ігнорували потреби дітей, діти бачили те, що не повинні були бачити і жили в доволі агресивному середовищі, де дітям було не місце. Жодна дитина не заслуговує на таке дитинство і на таке ставлення. Мене вразило те, що при відсутності опори з боку батьків, ці діти змалечку навчалися все робити самостійно і бути опорою один для одного. Вони чиплялися за життя, та один за одного усіма своїми недитячими силами, - і вони вижили. 
    Цим дітям знадобився час на те, щоб вирости і зрозуміти, що ті умови, в яких вони зростали, не є нормальними, і ставлення їх батьків до дітей  - не є можливим та нормальним ставленням до дітей. Саме тоді, коли вони набули цього знання, кожен із них зробив все, щоб поїхати від батьків і організувати собі нормальне безпечне життя, чи залишатися і навчитися дбати про себе. 
  Кожен з дітей обрав свій шлях та свій спосіб  жити та будувати реальність, спираючись на свій дитячий досвід. Правда, кожен з дітей  справлявся по-різному, спираючись на особистісні характеристика та рівень підтримки навколишнього середовища, який вони могли отримати. Кожен з дітей навчився жити та виживати, але  в усіх випадках умовна «вартість» пристосування була доволі високою.

  Бо дах над головою, наявність води, електрики, тепла у хаті та батьків, які задовольняють  базові потреби, коли дитина ще в змозі це зробити сама - то є норма, а не щось extra. Бажання жити у безпеці та  задовольняти свої потреби - то є нормальне бажання. Як і бажання жити вдома, коли в країні війна. Як і бажання поїхати у безпечне місце. Бо кожен організовує собі безпеку, виходячи з власних ресурсів та можливостей, з розрахунку на ситуацію в житті та країні. Комусь краще залишитись та адаптуватися до змін вдома, самостійно організовуючи собі «безпечне місце», а комусь - їхати у безпечне місце і відбудовувати нове життя, витримуючи непевність та невідомість.

  Усі ми різні і це нормально.

  Головне, памʼятати: «Надягніть кисневу маску спочатку на себе, а потім - на оточуючих, які потребують допомоги».

Стаття вже набрала лайків

office@qui.help
© qui.help - всі права захищені