Психологічна криза та дихання свободи

Винести за дужки ідею про те, що світ, що зрушив з місця, ніколи не вийде наздогнати. Завмерти на деякий час у невагомості та перестати обертатися навколо монументальних та остаточних зірок, які манять та збивають зі шляху.

Під час кризи чи сильного потрясіння часто здається, ніби життя зупинилося. Ніби життя розділилося на "до" і "після", в ньому викрутили в нуль повзунки кольору і воно стало чорно-білим, і ви знаходитесь в порожній кімнаті, відгородженій від вулиці і всього іншого товстою і м'якою стіною.
<< Як ваше тіло поїхало електричкою, а невловимий дух залишився стояти на пероні. Легкий настільки, що він не здатний залишити слідів на свіжому снігу. Наче б вас поставили на паузу, а рух залишився десь в іншому місці, можливо десь зовні, а ви відстаєте від усіх інших на тисячну частку секунди, але і цього достатньо, щоб бути зовсім одному. Це місце незвично і простір між предметами заповнене розгубленістю, вона в'язка, як розплавлений бурштин, який хоче забрати вас у вічність у вигляді застиглої і втратила рухливість Постаті. У цьому місці все начебто як раніше, але простору не вистачає кривизни, а вас не вистачає простору - вітер вже не огинає, а проноситься крізь, погляди людей не відбиваються від вашої шкіри і не повертаються на сітківку з авоською, повною враженнями. Ви натрапляєте на стіни, тому що вони вже не підігрують і не відсуваються, відчуваючи ваше наближення. бризкає в сторони, вириваючись з-під нігтьових пластин, як з водостічних труб. Отже, здається ніби життя зупинилося. Але це зупинилося не життя взагалі. Це зупинилося звичне життя. Життя в якому ваше існування підтримувалося багатьма речами, кожна з яких сама по собі позбавлена змісту та цінності. Але збираючись разом, вони якось раптово стають вами.

І коли це відбувається, складається враження, що можна піти з цього тіла назавжди, а воно продовжуватиме жити, роблячи кар'єру, ростячи дітей і збираючи марки. Щоб стати зомбі, не обов'язково вмирати, можна зробити це ще за життя. І лише іноді, навесні чи осінь, у годину небувало спекотного заходу сонця або пронизливого світанку, це тіло зупиниться, ніби наткнувшись на незаповнену порожнечу і затримавшись на мить, візьметься знову перетравлювати невизначеність, перетворюючи її на випорожнення порядку. Але в цей момент ніби злітають усі налаштування та придбання і можна відчути себе живим по дефолту, з "заводськими" установками, незнайомому з правилами та зобов'язаннями. Обнулити себе, повернутися до тієї точки, з якої виходять всі можливості. Побути вільним від того, що весь світ доводиться тягнути на своїх плечах таким собі Атлантом духу, знеможеним щоденною боротьбою з самими собою. З райдужкою, ніби протертою зсередини від накипу мозкового борщу, що кипить під щільно закритою черепною кришкою. Правда часто це триває недовго і наступна думка, як куля в кегельбані, вже тупцює на порозі і розмахує транспарантом: "Ой, че це я? піду краще пожеру!".

Бо, як сказав поет, тільки втрачаючи все, ти стаєш вільним. Не жебракам, голим, які розтратили таланти, регресували в інфантилізм, невдахою і нікчемністю, нарцисичною клоакою, а вільним. Не втративши, а при цьому придбавши. Причому, придбавши те, що було з тобою завжди. Як дивно те, що поки що найбажаніше перебуває так близько, для того, щоб його досягти, доводиться здійснювати найдовшу подорож у житті, але не навколо. світле, а коло-саме. Обійти навколо себе, щоб повернутися в точку, з якої стартував. Зайти за спину самому собі і побачити що той, кого ти вважав собою, лише тінь на асфальті, яка, як повія, охоче лягає на будь-яку підставку. І ось під цим поглядом вона скукоживается і зникає, як опівдні. У цьому моє розуміння екзистенційної туги, як переживання безглуздості життя, але знову ж таки, не життя взагалі, а того життя, яке раптом починає здаватися безглуздим. Туга це щеплення від сліпоти, яка не дозволяє побачити сьогодення. У ній є величезний ресурс, оскільки, щоб знайти джерело, спочатку необхідно відчути спрагу. Трохи, що залишається, коли втратив все - це і є ти.

У цьому стані немає окремих подій, як шляхи з пункту А до пункту Б. одне, щоб відмовлятися від решти. Немає бажань як мети, в яку спрямований розум. Є просто присутність і неможливість бути чимось ще. Як кулька, яка скочується вниз по шийку воронки. І ось, повертаючись до початку тексту, мені здається, що можна ще все повернути, заправити тугу в підковдру щоденної звички, пересипати її нафталіном і відвезти батькам у гараж. Зробити вигляд, що нічого не сталося і всі ці стомлення духу - наслідок поганого травлення та зміни режиму освітленості. Або, ледве стримуючи страх від того, що стіни, що окольцьовують обжитий простір, кудись зникають і замість них тільки контурні карти буття, які навіть ще нічим розфарбовувати, можна спробувати з цим залишитися. Винести за дужки ідею про те, що світ, що зрушив з місця, ніколи не вийде наздогнати. Завмерти на деякий час у невагомості і перестати обертатися навколо монументальних і остаточних зірок, які манять і збивають зі шляху. Нехай все котиться кудись, до сумного чи урочистого фіналу, ну тепер без вас. І тоді виявиться дивовижний ефект - виявляється, що це не ви, а все навколо поставлено на паузу і чекає вашого повернення, оскільки без вас немає власне і життя. Як ніби без вас немає ніякого зараз і світ насправді намальований фломастером на шпалерах. І тоді можна будь-якої миті повернутися у своє життя, як хірург входить у халат, руками вперед. Адже ви самі і є розетка, в яку встромляється новорічна гірлянда. Мені здається, в цьому і є цінність кризи -  у можливості відкрити в житті двері і вийти назовні, щоб подивитися на те, що відбувається збоку. Побачити людей, що проносяться в електричці, у яких не залишилося вибору, в якому напрямку рухатися. У низці мінливих подій виявити те, що незмінно. Зрозуміти, а чи треба мені те, що відбувається зараз. Побути в тиші, щоб почути внутрішній голос. Почати нарешті закінчувати текст, вагітний метафорами та невиразними натяками на те, що може не надто розуміє автор, але має бути добре знайоме читачеві.